— Чіпко? — знову обізвався Лушня.
— Чого?
— Ходім.
— Куди?
— До пана.
— Чого?
— У гості.
— Добре…
Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місяця не видко, ні зорі не блищать… Темний морок спустився на землю — і тут нічого не видко, хоч стрель у вічі… Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне… хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.
— Стійте тут! — промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо нігде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.
— Гершку! Гершку! Відчини!..
— А хто там такий? — хтось обізвався з хати.
— Свої… відчини!
— Які свої такої пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівський голос.
— Хоч пшениці купити?
— Якої пасниці? — швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк з Матнею.
— Хто з ви? звідкіля пшениця? — питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.
— Та звідкіля б не була, — нащо тобі? Ти кажи, що даси за мішок?
— А-а-а… це ти, Тимофію! іди з у хату. А то сце хто з тобою?
— Свої.
— Ну, то й ідіть у хату — тут побалакаємо. Лушня оглянувся — не видно Чіпки.
— А де ж Чіпка? — питає.
— Он, як марюка, пішов, — каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася у темряві.
— Біжи, Петре, поклич! — порядкує Лушня. Пацюк побіг, догнав чорну пляму — вернувся з Чіпкою.
Тим часом заблищало світло у розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних — корчма роззяпилась і всіх проглинула…
Не вспіли хлопці посідати — де не вродилося півкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на горілку… Не пройшло години, як усе те було зметене…
— Ну… а де з та псиниця? — питає жид.
— Та пшениці не питай, — Лушня йому: — ми добудемо…
— Та я знаю… Сце б такий звавий козак та не добув… з пекла достане!
— То-то ж… а ти кажи: почому за мішок даси?
— Та сцо з? — семигривеника…
— Ах ти, свиняче ухо! — гримнув на всю хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривеника!
— Ну… сцо з, сцо за місок?.. Я взе знаю, яка то псениця… сце часом… крий бозе!..
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду.
Чіпка широко розкрив очі і з дивовижею дивився то на жида, то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує жидюга?!
— Ну, добре, — замина Лушня: — ти, Гершку, нашого не схочеш…
Виліз з-за столу, береться за шапку, лагодиться з хати…
— А коли з тебе, Тимофію, дозидати?
— Да так… — зам’явся: — перед світом… — одказав жидові тихо.
— Ну-ну… гляди!.. Бац, і півкварти випили…
— Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці, — за горілку заплачу!
— Та сцо там плата… Хіба я залію, ци сцо?..
— Еге ж… То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! — гукнув на товариство.
Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, усі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на виду в кожного грала якась радість… Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?
Лушня помітив, — як блиснула люлька, — хмурий вид Чіпчин.
— Чого це ти, Чіпко, як мила з’їв? — питає. — Чого ти журишся?
— Хто журиться? — твердо одказав Чіпка.
— Хтокало…
Розмова увірвалася. Затих гомін товариства; усе кругом затихло… Сон наліг на ціле село: нігде ні лялечки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, усе заснуло… Одні тільки собаки де-где не спали… Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне валування… Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне… Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде… Серце щось недобре віщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце… Холод пронизує душу… У думці закрадається питання: куди се?.. чого се?.. За ними… за товаришами?.. Обдурює сама себе думка і тягне Чіпку далі та далі… Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлеслою думкою, забиває в серці страшне почуття…
Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає…
— Чіпко! ходім! — гукнув йому Лушня.
— Що?!
— Гуртом свого одбирати…
Чіпка став, задумався…
— Ходім! — одказав якось глухо…
XIX
СЛИЗЬКА ДОРОГА
Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, — униз страшно глянути… Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, — волосся подереться вгору… А громак уже їде униз, усе вниз… холод проймає душу, на лобі піт виступає… Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз — тоді вже ніколи боятись… Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, — у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився у комору з пашнею… Попорався як знав, вирнув — та й наткнувся на сторожа… Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час… Оже Чіпка не такої натури, щоб сам на сам звертав кому з дороги… Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою — ледве живого…