"Ще мало того світла сходе, — думав він, — ще І вони освітили. І трохи не шкодують господарського добра. Підожди ж…" — і дійшовши вже до порога, він круто повернув у бік до вікна. "Так краще. І підглядіти і почути можна дещо. А то тілько налякаєш".

І, приложившись до вікна, він почав придивлятись. Там була повна кухня народу: душ з вісім приїжджих парубків-кучерів, Василь, Онисько, Степан, свої дворові, душ з п’ять горничних, наряджених пишно по-празниковому: Федоська, Пріська, Гапка, Христя, Мотрона, — молоді та вродливі. Перші чотири сиділи кругом столу й грали в короля. Кругом густою лавою обступили їх хлопці і перекидалися жартівливими словами. Один Степан, як жонатий, сидів з дівчатами і, обнявши Пріську і Гапку (короля і принца), заглядав їм у карти, підказував, що ходити.

— Та не ту ходиш. Ходи нижника, — кричав він до Пріськи, штовхнувши її у бік. І та, граючи очима і згинаючись, ходила нижника.

— А ти бий вишником!-кричав знову Гапці, котра намірювалася бити тузом.— Все ж хоч одна взятка буде.

— Е, Степане! Як так помагати, то я й слухати не хочу!— сердилась Пріська.

— А що ж? Коли б ти походила королем, то там би ні одної взятки не було.

— То ти їй помагаєш?

— А то ж кому? Це моя давня любоваї — викрикував він, ударивши злегка Гапку по спині.

— Мені, мені помагай, Степане! — соваючись, гукала Гапка.— І я ж тебе здавна кохаю.

— А як здавна, то й поцілуємося.

— Нумо.

І, жартуючи, Гапка цілувала Степана. Всі реготались.

— Воно, бачу, Степанові найкраще випало, — чухаючи потилицю, казав приїжджий парубок.— Я хоч би і місцями з ним помінятись, то согласен.

— А дзуськи! — одказував Степан.

— Підожди ж, підожди — я жінці скажу, як ти з дівчатами женихаєшся, — хвалився Онисько, високий парубок, син дворника.

— Ат, кажи! Хіба ще воно я й жінці не обрид. Без неї тілько мені й воля! — І, звівши обох дівок докупи, він поспіль цілував і ту й другу у їх повні червоні щоки.

Всі сміялися, реготались, жартували. Одна Мотря мовчки сиділа, схилившись на Христю. На її блідому чолику, по її чорних задуманих очах видко було, що вона далеко витала думкою від сих веселих ігр, від сих жартів, вигадок. Якась глибока туга лежала на її високому білому чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не обзивався, один Василь тілько на неї з тривогою позирав, та й то так, щоб другі не примітили. І диво, що ще перед картами вона і жартувала, і реготалася, була ще веселіша від других, поки не зайшла річ про волю. Наїжджі парубки завели її. Другі сміялися з тієї волі.

— Коли б мені воля, то я б паничів з п’ять до себе прийняла, — сказала товстогуба Пріська, граючи до хлопців масляними очима.

— Он понаїздило сьогодні скілько, — одказала їй білява Гапка з голубими очима, — вибирай скілько хоч.

— Хай їм, всі старі та лисі.

— А тобі молодого забажалося? — спитала Христя й завела пісеньку:

Як була я молодиця, Цілували мене в лиця. А як стала стара баба, Цілували б — була рада!

Приїжджі Хлопці реготалися, плескали в долоні, їм ще ніколи не доводилося бачити таких веселих, таких жартівливих дівчат. А проте, не дивлячись ні на регіт, ні на жарти, річ про волю не переривалася.

— От уже років з п’ять усе кажуть воля, воля, та усі й брешуть, — зітхнувши, сказав Степан.

— То вже ж вони щось вибрешуть, — одказала Мотря і як притихла, як засумувала, то вже ніщо ЇЇ більше і не розважало.

— Чого се ти, Мотре, так зажурилася. Яке таке чуєш лишенько над собою? — спитала її Христя. Мотря подивилася на подругу, прикро подивилася.

В очах у неї сльози блиснули і, схопившись, мовчки вийшла з хати.

Хлопці було кинулись за нею.

— Не руште! Не займайте її! — крикнула на їх Христя, і вони всілися.

— Та чого це вона справді так?— спитався Онисько, дворників син.

— Чудна! — одказала Гапка.— Отака вона завжди. То весела, весела — усе б догори дном перевернула, то зразу, наче зав’яже її, — сидить, думає, думає, часом плаче.

— Молода, дурна! — одказав Степан. Поки ж ішла ця розмова у хаті, Василь тихо-не-примітно вийшов у сіни. Коло сінешніх дверей, скло-нившись головою об одвірок, стояла Мотря і глибоко вдихала тихе вечірнє повітря. Ніч була темна, тілько зорі світили з темносинього неба.

— Мотрусю! — підкравшись до неї, тихо обізвав Василь.— Чого се ти, моя галочко? Мотря глибоко зітхнула.

— Ходімо, посідаймо на рундуці, — одказала вона, виступивши з сіней, і опустилась на рундук.

Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо поцілував її. Вона не одхиля-лась, а ще мов ближче пригорнулась до його.

— Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.

— І сама не знаю, — зітхнувши, сказала вона.— Так чогось зразу важко стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, — і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ, наче що всередині його палало.— Гуляють… а полягають-іди присипляти їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.