Ось пройшов уже і те місце, з якого вона гукала удень на його — немає, не видно. Він пішов до річки. Тихо Коте у крутих берегах Псло свої легенькі хвилі, золотом відбивають вони в місячному світі. Він став, задивився, загадався. Пройшле життя його стало перед ним, мов на долоні, та таке гірке, таке непривіітне. Ні батька, ні матері він не знає. Виростав у птичниці Хіврі, годуючись птичою долею. Та Хівря була, кажуть, близька товаришка його матері. Як Хівря умерла, нікого близького у його не зосталось, його взято до прикажчика, у послугу. Пан наглядів, узяв до себе в козачки. Всі любувалися його пишним убором. Він і сам любувався ним, коли б не така гірка доля: сиди, Поки пан сидить, набивай, подавай йому люльку за люлькою. Каторжне життя! Скілько раз чубук ходив по його спині, скілько раз кучерявий його чуб зоставався у руках панових. Того ніхто не бачив. А Василь не мав нікого, кому б повідати своє горе. З дівчатами горничними він більше жив. Тим — аби пореготатися, посміятися, а не находилось ні одної, котра б пригорнула його, як старша сестра. Ось він став виростати. З козачків розжалували його в пастухи. Сміялись з його хлопці, коли побачили у рваній козачковій одежі. Заставляли бігати за скотом, за лошатами. Не слухався — били. А то і так — кулачки заведуть, граючись, і насадять боки Василеві! Трохи та потроху обжився він, почав підніматись на ноги, у силу вбиратись. Уже були такі, кому й він накладе. На конях цілий день ганяє. Вивчився так на їх їздити, що на неїждженому поїде. Пішла про його чутка на всю економію, дійшла до пана і прибила Василя знову у двір. Дворові порядки задавили, степове життя зовсім вийшло у його з помки. Там, на степу, тілько й право— право дужого. А Василь, як найдужчий, усіма верховодив, над усіма старшинував. Тут, у дворі, не те, зовсім навиворіт, йосипенко усіма верховодить, що сказав прикажчик — слово його закон. З першого разу не злюбив Василь йосипенка, сміявся, глузував з його товстого ситого брюха, з його розпорядків.

— Ох, хлопче, — предостерігалн його учені дворо. Ти говори, та не договорися.

— Щоб я, щоб я?-гукав, розпалившись, Василь.— Я серед його товстої пики вчеплюсь!

Звісно, все те зараз ходило до йосипенка. І між прикажчиком і новим кучером почалися сварки, зачіпання. Почалося спершу з вівса, сіна.

— Щось у нас багато вівса сходе, — каже Йосипенко.

— Я поїв, — одказує прикро Василь.

— Та ти мені цього не толкуй! — лютує йосипенко.— Знаю я вашого брата. Набере мірку та й понесе у шинок., — Я ж, я і ношу, — спокійно одказує Василь.

Йосипенко, затаївши на душі образу, одійде. Він би, може, що і сказав, та пан раз похвалив Василя:— отже як став цей молодий кучер, — сказав він йосипен-кові, — то й коні стали кращі. Що значить догляд!

— Та воно, барин, догляд-догляд, та сіна та вівса не знать скілько зводиться.

— На те й сіно та овес, щоб коні їли, — одказав пан. йосипенкові далі нічого було казати, нічого й до Василя чіплятись. Тим тяжче йосипенкові. Старий не забуває своєї образи і — який невеличкий случай — зараз до Василя чіпляється.

Василь нашустриться. Ріже прямо у вічі Йосипенкові правду, перед людьми страмить. Дума, люди за його оступляться. Та не так дворові звикли. Сам на сам вони Василя вихваляють, а прийдеться до чого —зараз і назад. Не злюбив Василь дворових більш ніж йосипенка. Гірко йому було у ті часи. Віра в добро людське мерхла, падала у його. Він зостався всюди один з молодим запалом правди та гіркого горя.

Все це зійшло йому на думку тепер. Зійшло… і, дивлячись на Псло, Василь думав: "Тихо пливеш ти, темна річко, у крутих берегах. Золотом вигравають твої легенькі хвилі при місячному світі… Добре б, заплющивши очі, кинутись у твої чарівні кручі, пошукати спокою…" І наче що за поли його притягле до річки. Тілько що підійшов він до дуплинастої верби, що розвісила свої віти над темною кручею, де вода, мов кип’яток у горшку, крутила, як тонкий дівоцький голос прилинув до його вуха. Василь, круто повернувши, не пішов — побіг на гору. Серце його забилось, гіркі думки не знать де зразу ділися, одна тілько: вона, вона Співає і подає голос… Одна вона, моя Мотруся, що І красе се життя. Пройшовши трохи, він справді забачив знайому постать. Уся у білому, з розпущеною косою, стояла Мотря у кущі калини і обдивлялася навкруги. Василь нарошно пішов попід високим окопом, щоб вона не примітила.

— Та не ховайся, не ховайся, бачу, — сказала вона йому, коли він, підходячи до того місця, де вона стояла, присів був. Василь підвівся.

— А що, довго дожидав? Не вдалося, як думалось, вирватись. Поки дівчата полягали, поки поснули… Віком здалося. Чому ж ти не стрибаєш сюди, не бійся. Тут нема нікого… Давай руку, я тебе втягну.

Василь мовчки одійшов на противну сторону і, розігнавшись, стрибнув. Вона не вспіла подати йому руку, як він уже був коло неї, обхопив її кругом стану і, притисши до себе, дзвінко поцілував.

— Мотрусю! Мотю! Моя ти рідна! — чулося поміж гарячими поцілунками. Мотря у одній тонкій сорочиниіі, у білій спідниці, як хмелина, обвивалася кругом міцної Василевої шиї своїми білими руками. Високе лоно тіпалось, пригортаючись до свого милого, гаряче зітхання гріло його. його очі горіли, тоді як проймав усього якийсь холод. І довго вони, дивлячись одне на одного, мінялись солодкими поцілунками.