Про УКРЛІТ.ORG

Салдацький патрет

C. 6
Скачати текст твору: txt (64 КБ) pdf (88 КБ)

Calibri

-A A A+

От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна — зирк! та й каже нищечком: "Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!" — "Врешеш! Де ти їх уздрiла?"— питаються i розглядаються усюди. "Та онде, онде, бiля дiгтярної лавки стоїть з оружжом калавурний…" — "Так i є", — гукнули усi та. й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай озираються та, як тiї пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм i лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут i сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили i обридли.

От i визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене". От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться пiдв’язку пiдв’язувати… от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б менi хто показав?.." Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, такiї вже не вчити: усе знала.

Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн її ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: "А куди ти, Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата стоїть i хусточкою махає та голосно i кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине". А наш салдат стоїть, нi зачiпляє; нi перепиняє i нiчим її не займає! "Що за недобра мати, — думає Домаха, — таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займає. Хiба не смiє, чи що? Та вже ж вернусь ще…" От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась i пiдняла хустку: от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається i каже голосно: "Ох менi лихо! забула хустку… Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!"

Озирається, сердешна, i погляда iспiдлiб’я, та ба! Стоїть салдат i на хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись… От би то i пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: "От бiда! лежить моя хусточка бiля самiсiнького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…" Пiдiйшла, — i нахиляється i бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на такiвського наскочила! Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далi як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дiвчата i вiдозвалися до неї: "А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що вiн говорить?" — "Але, говорить…" — кричить Домаха, та скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.

"Що… що таке?.. Що вiн тобi сказав?.." — обступивши, дiвчата Домаху ув один голос випитують. "Еге! що казав? — каже Домаха, — то не живий салдат, а то його парсуна!" — "Йо!" — гукнули дiвчата i пiдбiгли розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пiшли геть по ярмарку. А сеє чувши i багато дехто пiдходили вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; "Так i є, що намальований!" — та й пiдуть собi.

Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку… та мерщiй i присiв у ятцi.

То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини — зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто, покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись любенько, понадiвали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними, то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови трохи не на п’ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: "При далiнусцi стояла"; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода їм назустрiч, — нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не бачать нiчого, буцiмто й не вони.

 
 
вгору