Був собi колись-то якийсь-то маляр… ось на умi мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що вiн так малював собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й є; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалює що-небудь та пiдпише — бо й письменний був собi — що се не кавун, а слива, так таки точнiсiнько слива. Раз… (о смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив — так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: "Тепер, хлопцi, дивiться, що за кумедiя буде". А ми кажемо: "Ану-ну, що там буде?" А вiн каже: "А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попової кобили". От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли її гарненько; таки точнiсiнько, як кобила стоїть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самi, узявши, та й поприсiдали попiд плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже: "Що за ледащо мiй Охрiм!" (а його батрака та звали Охрiмом). "Кобила, — каже, — зiйшла проти ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi її пiймати!" А далi зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неї пiдкрадатись, та знай цмока та приговорює: "Тпрусьо, ряба, тпрусьо!", а далi, як пiдiйшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне "тпру!", як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались, та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; стоїть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, — каже, — цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеї напився.

Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаєва черкеска; на шиї, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов’язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанiї, так не проливав; добре було на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не їстиме, а без тiї поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом — коли чували — з Борисiвки, Курської губернiї; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякiї маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалює, нi розмалює, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i грошей! Як же москаль озьметься за сеє дiло, ну! — тiльки почухайся, та й вiдiйди. Торгується i требує багацько: дай йому i кошту, i грошей скiльки забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш — блакитна, а вiн товче: "Синя-ста". Йому кажеш — не годиться, а вiн чухається та каже: "Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог брядє". Тьфу! на їх голову!

Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й поєднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi боялися. "А буде яка хвальш, прикину, — каже, — тобi". От i сторжились за десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мундєр на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяє. А оружжо? — так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i думаєш: "От побiжить… от битиметь!" Так-то скусно був намальований!

Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: "Може, не вгоджу пановi; тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу".