А там, чути, ведмiдь реве i танцює, а циган викрикує: "Ану, Гаврилку, як старiї баби п’янi валяються?.." Циганка ворожить та приговорює: "I щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п’ятачка на рученьку — усю правду скажу…" Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своє шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й, з вибитою ногою кобилу продати замiсть молодої, здорової. Та як обступлять нашого брата циганське навожденiє, так не знаєш, що й робить. Як напустять мару, так i сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоїть, та тiльки дивишся та лупаєш очима i не знаєш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у руку оброть з шкапою, третiй тягне з твоєї кишенi хустку, де гаманець з грошами зав’язаний, а сей вже й здачi дає, та усi гуртом волочуть тебе пiд ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв своє ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола купити; та же ж за мої грошi i горiлку купували, i пили: а далi, замiсть дяки, у вiчi насмiялись: "Шкапа твоя, — кажуть, — трохи, чоловiче, недобача; так купи їй окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi носять, то ще потягне…"

Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й скаже або: "Добридень", або "Здрастуйте, господа служба!" А служба нiчичирк: стоїть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе, i усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятцi, бачив сеє все та й дума: "Добре наше дiло: побачимо, що дальш буде".

Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира… i вже один рушничок у молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував; стягйув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть стоїть, вiдрiзав з воза i вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що нi жоден хазяїн і незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають, бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок — нiхто не баче; потягнув його до себе — нiхто не баче; положив гарненько на плече — нiхто не баче… та, не озираючись, i чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок — сiп! — "Нащо ти грушi узяв? сякий, такий сину!" —питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Нєшта то вашi грушi-ста?" — "Адже ж не чиї, як нашi". А вiн як крикне на них: "Ах ви, хахли безмозглiї…" (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, — каже, — менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?" — та до них з пенею: "Ви, — каже, — зiваєте по старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й лає. А далi ухватив за комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi вiдхрестяться, нi вiдмоляться: "Цур тобi, — кажуть, — батечку! здiлай милость, господа служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!" Так де! Так реп’яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тiї спiва: "Вон моя команда! — та й показує на салдацький патрет, — пайдьом iк ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п’ятиалтинного — так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити, поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та — фiть, фiть! — посвистали та й пiшли до возiв. А Кузьма Трохимович у своїй ятцi смiявсь-смiявсь, що аж качається, а далi каже: "Ох!" — та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедiя.

Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярмарок, бо усе пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так думали, що їх не так i розглядають. Ось i тягнеться низка їх, та усе на пiдбор: одна вiд другої чорнявiша, одна вiд другої краща. Порозряджуванi так, що господи! Серед дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожної разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi крести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi i колiсчастi* (*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же? Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.