Нiчого Явдосi робити, узяла — та усе-таки не з своєї коробки — три в’язки бубликiв i пiшла до патрета, та й… далебi що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: "Ваше благородiє, господа салдатство! будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця оттого навiженого, католицького, бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями". Сеє кажучи, бачить, що салдат i не дивиться на неї, та й стала йому совати бублики в руку, та й приговорює: "Кете, озмiть, ваше благородiє! Пожалуйте, дома здасться". Салдат — нi пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його парсуна, — засоромилась, почервонiла як рак, та швидше, не оглядаючись, — вiд нього та бублики — у свою коробку, i сiла. Що вже не питали її молодицi, що їй там було вiд москаля? так мовчить та й мовчить i каже:

"Адже збула москаля? чого ж вам бiльш…" Бо москаль, справдi, ще як побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своїми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сеє, посмiявсь собi нищечком та й каже: "Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засiдателя!"

А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш, то усе люди, усе люди, як сарана у полi. I чого то туди не понаносили або не понавозили! Таки такий ярмарок, що неначе у Харковi об пречистiй: усякого товару, якого тiльки подумаєш, усе є. Чи груш? Та i на возах грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi треба, та з якої хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить. А там Москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики, чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбиванi. Тут суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля їх сластьонниця з грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб, знаєте, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить; от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на сковороду у в олiю — аж шкварчить! — та зараз i пряжеть, i подає, а вже на олiю не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмоктує. Тут же бiля неї продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там — залiзний товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi й усе, чого треба. А тут вже — лавки з красним товаром для панiв; струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякiї сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки, тараня, ще по веснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав’яр, оселедцi, яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина. Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля їх стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня — а хатньої нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову — цур їй! Тут же був хрiн, рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики… та я ж кажу: нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина, то накупив би усього та й їв би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс! вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна; були кожухи, усякi пояси, шапки, i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий товар: стрiчки, скиндячки, серги, баєвi юпки, плахти, шитi рукава i хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi, i з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта, запанки голов’янi; перснi, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого-то там не було!

А промеж такої пропастi товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не бiльш, нiж на воскресенiє у вутренi, як Христа, дочитуються, або на Iорданi; так що й протовпитись не можна. Той купує, той торгує, той божиться, той прицiнюється, той спорить, той товариство склика; той на жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря, кобили ржуть, колеса скриплять; той возом iде та кричить: "По глину, по глину!", а назустрiч йому викрикує: "По горшки, по горшки!" Дiти, погубивши матерiв, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробирається промеж народом; там перекупки хватають за поли парубкiв та школярiв: "Ходи сюди, дядюшка! — кричать, — вiзьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком… От паляниця легесенька, тiльки що з печi… "Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там i кричать,, бо усюди гомонять, стукотять, кричать… точнiсiнько, як у млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами. Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв троїсту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й вiдбiг. Iде й спiває, а де калюжа, тут i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi пляшка, а у другiй чарка; —кого не зострiне: "Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многiї лiта!" Вип’є i поштує його; коли той не схоче, так додолу горiлку виллє, а його лає-лає та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: "Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!" —та й пiшов дальш. Iде i побачив дiгтярiв. Шубовсть у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: "Дiгтярю, не журись! Шпонь вiдвiча грошами". Та й викине йому з кишенi повнiсiньку жменю грошей, а сам знову кричить: "Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!" Та й стане хлюпатися у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як чоловiк у щастi та у радостi! Чого-то вiн не видума? Нiчого не жалує i нi об чiм не жалкує!