— В чому ж річ? — наївно запитав я. — Коли людина не має майна, то чому ж їй і не видати про це справки?

Скляров причинив двері в ту кімнату, відкіля доносився гул кількох голосів і де хтось голосно читав щось про санітарію, й сказав:

— От чому. Вимагають таких справок не хто інші, як… розкуркулені куркулі. Для чого їм ці справки? А для того, щоб десь на стороні здобути, яко бідняк, всі ті права, що ними користується ця бідняцька категорія людей. До речі, дозвольте не про справку, — додав Скляров. — а про досить серйозну справу. Як ви гадаєте, де поділись розкуркулені глитаї нашого і близьких нам районів? На Соловках, в тайзі чи, може, копаються десь в гною бідняцької садиби? Нічого подібного! Коли не всі, то у всякому разі більша частина з них працює зараз на Краматорському та Костянтинівському тощо заводах. Що вони працюють саме на заводах і вже зараз користуються з усіх прав індустріального робітника — це дуже погано. Це — велика небезпека для робітничого класу. Коли коровники — ганьба для заводу, то ці будуть ганьбою подвійною.

— А ваш район сповіщав заводи про цю небезпеку?

— Ну, а як же! Навіть кілька разів, та тільки з нашого сповіщення діла нема. Ми навіть вказували заводам прізвища цих новоспечених «робітників». І що ж? «Робітники» продовжують і далі «працювати». Глас вопіющого в пустині.

Останню фразу Скляров договорив в кімнаті виїзної редакції.

…Ця кімната дуже нагадала мені, милий друже, 19—20 рік. Вона нагадала мені хоч би той же врангелівський фронт. «Американка», старенькі шрифти на незручних випадкових столах, «поетичний розгардіяш» в редакційному кабінеті, який, кабінет, складається з якогось не менш випадкового стола тут же; зморені незручними переходами два наборщики й один друкар, котрі ввесь час сперечаються з редактором (він теж тут же), котрі вважають його, редактора, за виновника всіх похідних невдач, які обов’язково обіцяють застрайкувати і які обов’язково ніколи не застрайкують. Все це я бачив у пульманівському вагоні, і все це я побачив і зараз. Бракувало тільки ворожих аеропланів, і не чути було орудійного гулу.

Товариш Карпів, редактор виїзної «Червоної Зорі», — енергійний комсомолець. Він підводить мене до, здається, держвидавівського плакату й каже:

— Читайте. «Вигравша облігація згашується й не грає в наступних тиражах». Зрозуміли? Це наші видавництва такими популярними текстами годують селян, серед яких єсть ще цілі села, де на село — один грамотний. Між іншим, коли цього грамотного в одному такому селищі спитали вчора, чи знає він Остапа Вишню, то цей грамотний цілком серйозно так відповів: «Ні, я знаю Тараса Бульбу».

Зайшов до редакції боком якийсь селянин і подав списаний клаптик брудного паперу. Зайшов ще один. Редактор говорить зі своїми співробітниками дуже мило, досвід цього досвідченого юнака мене надзвичайно цікавить, але в кімнаті вже темніє, і я поспішаю на не менш цікаве зібрання. Я тільки встигаю взнати від Карпова, що вчора в Новодмитрівці йому довелося побачити в селянина 60 років, який «живе з бабусею і має на відділі одружених дітей», такі продані культпоходівським книгоношею книжки: 1. «Онанізм і боротьба з ним». 2. «Завдання профспілок до весняної сівби». 3. «Нерви, як їх берегти та зміцнювати». Словом, книжки найшли свого справжнього адресата. — Я вийшов.

Р. S. До речі: в сільраді я бачив розкуркуленого глитая, який енергійно доводив, що він зараз нічого не має спільного з баптизмом, і настоював, щоб у його послужному спискові не значилося, що він баптист. Це показує, очевидно, що маса відійшла і відходить не тільки від православної церкви, але й від сектантів.

У р и в о к   д е в ’ я т и й

…На горі, до церкви, вирисовується силует недобудованого «земством» чималого двоповерхового будинку, його, цей будинок, комуна безперечно добудує і саме її скорому часі, а поки що клуб сільбуду міститься в древній хаті на курячих ніжках, багато нижче, в непролазному багні несподіваних зимових дощів.

Помешкання — приблизно чоловік на 80. Дві лави, навіть сцена. Крізь кволе світло нафтової лампи з напів-чорним засмаженим склом я бачу в глибині сцени декоративну завісу: якась «малоросійська» ідилія маячить мені. Об’єднане засідання комуни «Новий Побут» і новоутвореної артілі ще не розпочалось, і в клубі стоїть гул неорганізованих голосів. Раз у раз риплять двері й заходять нові люди.

Із розмов чую, що між комуною й артіллю — антагонізм. Вирисовуються типи нового села, дають себе знати досить цікаві колізії й протиріччя.

— Дозвольте, граждани, — чую енергійний голос, — дозвольте, поки розпочнеться засідання, розказати вам, що я чув на курсах.

До сцени вийшов кремезний, з досить розумними і трохи хитренькими очима, середнього зросту чолов’яга.

— Ти краще розкажи, за що ти мені, Трюхане, око вибив! — вискочив туди ж худенький, погано вдягнений чоловічок з прізвищем Калиниченко і тут же звернувся до комсомольця Гмиро, вчасника культпоходу. — Скажіть, товаришу, хіба єсть таке право, щоб десятипроцентники в комуну входили?