— Я хочу скінчити свою промову.

Голова нарешті вгомонив залу. Тараненко-другий підвівся й сказав:

— А тепер дозвольте, граждани, про посівматеріал. Звичайно, між комуною й артіллю не може бути ніяких отношеній. Але скажу я вам про свою комуну. Пішла оціночна комісія по дворах. Заходить до одного. Єсть посівматеріал? Нема, каже. Ладно. Повірили. Та тут, бачите, пришилося так, що розвівся він з жінкою, а вона візьми та й викажи. Що ж? Сознався й приніс 7 пуд. пшениці. Отож я й кажу: з миру по нитці — голому сорочка. Як кожний з нас найде в себе 7 пудів, то й вийде, що засіємо десятин сто. Так я говорю, граждани? І потім я ще скажу про ліквідацію куркуля як класу. Довольно вони попили з нас кровушки. Треба винести постанову, щоб завтра їх всіх розкулачити. Правильно я говорю, граждани?

Цю пропозицію, як і першу (найти в себе пудів 7 зерна), артіль зустріла мовчанкою. Але вже видно було, що вона, артіль, здається. Почали голосувати, хто за те, щоб негайно найти посівматеріал, і за те, щоб розкуркулити саме завтра місцевих глитаїв. Піднялись руки (частина несміливих, частина рішучих). Хто проти? Шість. Серед них той же Тараненко-перший. Тараненко-другий просить дати пояснення, чому голосують проти. Один заявляє (всі, між іншим, з новоутвореної артілі), що він тому не хоче розкулачувати, що 20 років працював пастухом в глитаїв і вони вже й так йому осточортіли. Тараненко-перший не хоче «по человєчності», а один, так той навіть заявив, що «в нас куркулів нема». В чому ж річ? В останнього, як вияснилося, дядько — місцевий глитай. Звичайно, після голосування виступили з гарячими промовами з приводу голосуючих проти розкуркулення Гмиро й Карпів.

…От, до речі, запитання, що їх подано було доповідачеві: — «Кому в першу чергу дадуть трактор — комуні чи артілі?» — «Що робити, як боргу багато, а в артіль вступив?» — «Реманент в комуні, а артілі потрібний, — що робити?» — (Теж, до речі — «В районі до 80 машин, — говорив мені Скляров, — район розбитий на 10 відділів, по 7 приблизно на відділ»). — «Може бути маленька комуна при великій артілі?» — «Землю куркулеві землеміром буде відрізано чи по вказанню общества?» — «Чи може артіль провіряти комуну?» — «Що, як кулак знову заживеться?» і т. д.

— Граждани, не розходьтесь, — знову почув я голос Трюхана. — Дозвольте доложити, що я чув на курсах.

«Трюхан і справді стріляна птиця, — подумав я, — бач, як крутнув: наче про нього й не було розмов».

— Головне, товариші селяни, зберігайте попіл. Усякий. Попіл має калій і фосфор, а як полежить він надворі, то вищолачується. Отже, держіть його в якомусь ящику, чи що…

Селяни цією справою зацікавились, і Трюхан дістав можливість зробити свою доповідь. Навіть дістав слово й той селянин, що так настирливо вигукував своє «дозвольте, граждани».

— Коли будемо жити вмісті, — сказав він, — то не будемо битись. А щодо наступу комуни на артіль, то можна взяти такий пример: одній дівчині 16 літ, а другій 13: першій вже й щочки подрум’янені, а друга — ще дітьо. Так комуна й артіль, як дві сестри. Зачєм же сперечатись?

Коли я вийшов на ганок, стояла темна вітряна ніч. Я звернувся до Склярова:

— Так що ж ви мені скажете про Трюхана?

І Скляров сказав мені, що Трюхан і справді із бувших людей, і справді мав колись 30 десятин землі. Але за часів Радянської влади він показав себе активною радянською людиною. Особливо відзначився він в боротьбі з бандитизмом. Трюхана район не спускає з ока, але поки що він багато корисніший за тих незаможних підкуркульників, яких я бачив сьогодні.

«Хто його знає, — подумав я. — А втім, районним робітникам видніше».

…Знову на сході визвіздило небо. Багно зашелестіло під ногами дзвінкими лідяшками. Назавтра буде мороз. Легко дихати і радісно бути в цих гомінких новонароджених хуторах і селах — бути й вивчати, щоб як-небудь розповісти майбутнім поколінням, в яких надзвичайно прекрасних днях жили й працювали ми… Праворуч загавкав нічний собака.

— З Курульки куди ми рушимо? На Богодарівку?..