— Ви це кого маєте на увазі?

Тоді до сцени вискакує третій — низенький, чорненький, як жук, і, розмахуючи руками, кричить жіночим голосом:

— А маємо ми на увазі Трюхана. Десятипроцентника, которий отруб мав до революції в тридцять десятин і був отлічной кулак, но тепер записався в камуну, і це зовсім неправильно, бо говорив на районному зльоті колгоспників товариш Глинський, говорив доклад так: — Іспитайте, говорить, щоб не було ошибки, отакого нічого не було. А коли десятипроцентник, то щоб пішов з сумкою, і дать йому можна ще плужок і найбіднішу землю. Пущай працює. Но щоб в камуну такой, як Трюхан, — ні в якому разі. Такой доклад був товариша Глинського.

— Правильної Правильно! — загула частина зали, коли промовець, скінчивши, подивився побідними очима на присутніх. — Правильно, Тараненко!

— Так от що, граждани, — почав був хтось іззаду, але йому не дали говорити: той, хто розпочинав, очевидно, хотів говорити за Трюхана. Зала шуміла. Чути було вигуки, то — «Трюхан — трудовик», то — «Трюхан — глитай». Особливо яро кричав якийсь задній дядько, і Гмиро, вгомонивши залу, дав йому слово. Як і треба було чекати, селянин спершу збентежився, але потім сказав:

— Вірно, і я стою на той точке, що Трюхан вилетить із камуни. А чому мені на нього больно зробилось? Так, скажу я вам, товариші, що як їхав я через його кукурудзу (це ще за царського режиму було), так він мене так штовхнув ногою, що даже вдівітельно. І скажу я, що хитрує Трюхан. А сам я на ваш вопрос отвітю так: платю я податку 27 рублів. Но больно, товариші, потому, як Трюхана безпремінно треба тряхнути з камуни.

— Правда! Правда! — вирвався жіночий голос, і зала знову загула.

— Так от що, граждани! — знову почав хтось іззаду, але і на цей раз йому не дали говорити.

І знову, то — «Трюхану невигодне положеніє», то — «Трюхан за бідноту». Нарешті зала залюднилась досить, і розпочалося засідання. Спершу переписано було присутніх, потім запропоновано було десятипроцентникам (якщо вони є) покинути залу й, нарешті, дано було слово доповідачу комсомольцю Гмиро. Поки Гмиро говорив про колективізацію взагалі, — добре було, але як тільки він почав доводити, що комуна — краща, найвища форма колективного життя, — члени артілі засовались. Особливо ж вони засовались тоді, коли доповідач заговорив про посівматеріал.

Доповідач скінчив закликом до ліквідації куркулячих гнізд. Деякий час стояло красномовне безгоміння. Я чекав і дивився то на засмажене скло старомодної нафтової лампочки, то на «малоросійську» ідилію, що визирала з глибини сцени. Десь далеко брехали собаки. Пахло приїсним запахом кожухів і запахом старої, доживаючої свої останні дні, селянської України.

Нарешті вискочив той же чорненький, як жук, Тараненко й замахав руками.

— Яка прийшла пропаганда, — говорить він, — нащот антирелігії, то я й говорю — «Давайте, братця, закриємо церкву і зробимо там республіку». І закрили. Но нащот комуни скажемо так: в артіль підемо, а комуну — ні. (Голоси «Правильно»! «Всі такої думки»!) Чому я не йду до комуни? А може, моє сімейноє положеніє не дозволяє, а може, й морда не подобається. А нащот посівматеріалу так скажу я вам, товариші, — нема! Одно слово, нема — посівматеріалу. Бєдні ми. Кобилку нема чим годувати.

Зала знову загула. І знову той же настирливий голос, що йому ніяк не дають висловитись:

— Дозвольте, граждани…

Я дивлюсь на Трюхана. Він цілком спокійний й нічим не видає себе. Тільки спеціальний спостерігач побачить, що говорить його спокійне обличчя. Воно говорить: «бачите, які люди хочуть вижити мене з комуни?»

— Дозвольте слово, — чую я позад себе.

— Хто там хоче взяти слово?

— Це я, Тараненко.

«Знову Тараненко, — думаю я. — Ну, тут з посівматеріалом справа буде дуже кепська». Я повертаюсь і вдивляюся в напівтьму задньої зали, але обличчя нового Тараненка я не бачу, бачу лише, що новий Тараненко — вищий від свого однофамільця (чи то родича) приблизно на дві-три голови.

— Так-от, з приводу комуни, — говорить упевненим голосом другий Тараненко. — Вірно, комуна вища за артіль. Але обіжати артіль комуна не буде, і нічого вам, граждани, тут особливо гомоніти й нарікати. Правда, скоро з нашої радянської землі зробимо одну велику комуну, але ніхто вас, товариші, з артілі в комуну тягти не буде. Працюйте в артілі, поки сознаєте, що комуна таки краща за артіль. А той факт, що всі будемо в комуні, — єсть жизнений і цілком перспективний факт.

— Дозвольте, — не витримав перший низенький Тараненко. — Моя об’язаность, як я чув від товариша Глинського, що строй, говорить государство, одну камуну, но артіль не воспрещається. Можеш артіль, можеш соз, можеш камуну, так що оратор Тараненко совсьом протизаконно хоче загнати нас у камуну.

Зала знову зашумувала. І знову той же настирливий голос, що йому ніяк не дають висловитись:

— Дозвольте, граждани.

— Товаришу голова, — ще раз чую я голос Тараненка-другого.

— Чого ви хочете, товаришу Тараненко?