— Бережи, Миколо-вгоднику, бороду! Чуєш… Та хіба не чуєш, що горить?

— Ой матінко! Та це ж моя свята Параскева онде з вогню спідницею витикається. Та як же я тобі, бідненька, допоможу, коли ти мене в релігійному дурмані держала?

— Ну, а Георгій Побідоносець, — філософськи відзначає хтось, — хоч і побідив змія, а з вогню, надо полагать, не вискочить навіть на доброму коні. Що-то є вогонь? Сказано, природа! А проти природи, видно, і Бог не воздействує.

Вогнище бушує. Летить вітер, і мчаться кудись в темряву бистрокрилі іскри. Захвилювався натовп. Вискочили два діди і… очам не вірю! — вжарили (іменно вжарили, як колись його «жарили» старі запорожці) — вжарили гопака!

…Я одійшов кроків на тридцять від натовпу й подивився. В вітряній заграві небувалого пожару стояла, замислившись і підперши лівою рукою підборіддя, старенька засмучена баба-яга — злодійкувата церква, як стара, темна і — слава тобі, о, новітній часе! — неповторна Україна. Над командними пустирями мчалися міцні, соковиті вітри.

…Але що це за крик допіру долетів до мене? Я кинувся туди.

— Рятуйте! Рятуйте! Дівчина горить!

Від головного натовпу відділилась невеличка група — дві жінки, лагідно, як чернички, пов’язані платками, й дівчинка. Дівчинці й справді загорілося від іскри пальто, і вона метушилася з ним, плачучи й не знаючи, що робити.

— Рятуйте! Рятуйте, дівчинка горить! — продовжували галасувати «чернички».

Я підбіг до дівчинки й погасив їй вогонь на пальті.

— Чого ви кричите?

Але черничок уже не було біля мене. Стара Україна зробила останню спробу повернути до себе загублену масу, але навіть провокація їй не допомогла. Можливо, демонстративний танок на вогнищі запалених богів перешкодив цьому провокаційному «рятуйте», можливо, це провокаційне «рятуйте» не найшло собі найменшого відгуку в жодному із курульських сердець.

…За якийсь час, коли боги вже остаточно спопеліли, пішов довгий, краплистий дощ.

У р и в о к   в о с ь м и й

«Викидайте ікони із кутків,
Щоб не заводить, павуків».

— Ну, це вже агітація, так би мовити, заднім числом, — сказав один із курульських колгоспників, ступаючи зі мною повз воріт молодої комуни «Новий побут», що на них, на воротях, висів рукою написаний вищенаведений текст. — Хто ж тепер, після вчорашньої пожежі, буде з богами возжатися? Тепер би агітнути, щоб скоріш посівматеріал звозили. Правда?

— Хіба з цією справою у вас дуже кепсько?

— Щоб дуже — цього не скажу. Проте ви самі побачите, побувавши на об’єднаному зібранні наших колективів: комуни й артілі. Воно відбудеться сьогодні ввечері.

Ми вже входили в помешкання сільбуду (там же займала одну кімнату й сільрада). В сінях товпилися місцеві селяни й про щось гаряче сперечалися. Я зробив спробу загубитися серед них, але це мені не вдалося: мене одразу ж пізнали (пізнали, що не «свій») і, пізнавши, замовкли. Я почув тільки одну фразу: — «Глядіть же, всі голосуйте за артіль». — Ця фраза тоді мені нічого не сказала, і тільки ввечері я узнав, в чому річ.

— Чи не скажете ви мені, — звернувся я до секретаря сільради й сів на стільця, — чи не скажете, як у вас стоїть справа з колективізацією по всій сільраді?

Секретар охотно повиймав книги й почав мене інформувати. Від нього я узнав, що Курулька має 788 дворів, що із них 506 дворів увійшли вже в колектив, що із решти — 141 двір куркулів і коровників, що і т. д.

— Всього зараз у нас, — сказав секретар, — 3 комуни, 3 артілі і 5 созів. Комуни займають 551 гектар, артілі — 830, а сози — 1480. В індивідуальних господарів поки що залишилось 1010.

Секретар мав рацію сказати «поки що», бо в цей момент зайшов до кімнати молодий селянин і поінформував:

— А ви знаєте, що вчора все Червонопілля організувалося в соз?

— А до того ж, — додав діловод, що сидів за лівим столом, — ви не враховуєте й Старої Гусарівки.

— Хіба вже й Стара Гусарівка колективізувалась?

— Уже. Сьогодні вранці мене сповістили про це самі гусарівці.

— От бачите, — усміхнувся секретар, — мабуть, точної цифри ви й не дістанете. Найточнішою буде та, що індивідуальні господарства жодного гектару не мають, бо поки ви доїдете до Харкова, індивідуалами у нас залишаться тільки куркулі.

Увійшов Скляров. Він запропонував мені піти з ним подивитися, що роблять культпоходівські юрист, виїзна редакція тощо. Пішли. В першій кімнаті сиділи за столом районні книгоноші й продавали книжки. Згадую я про них тільки (в даному разі) тому, що невже ви, товаришки, не мали досі часу українізуватися? Не можна ж демонстративно говорити російською мовою в українському селі. Чи ви боїтеся, що на вас селяни не будуть дивитися, як на панянок?

Юрист дав до 30 порад. Представник РСІ знайшов 4 справи для розв’язання в районі.

— Найкомічніші скарги, — сказав юрист, — це скарги на сільраду: мовляв, я не маю ніякого майна, а сільрада не хоче це посвідчити відповідною справкою.