— Та я не про це! — махнув рукою громадянин Онучка. — То діло ваше: працюйте собі на здоров’я, шефствуйте. Я за тим не турбуюсь! Скажете десь за мене слово — спасибі, не скажете — й за це дякувати. Отож робіть по-божому, по совісті… Тут, Степане Трохимовичу, більш сурйозне діло! От почекайте — я вам зараз розповім!
Онучка заметушився. Покликавши свого сина Йоську (жінка його поїхала до родичів), Пилип Гордійович запропонував йому негайно ж подати самовара й миттю збігати по «медок».
— Одкушаєте зараз, Степане Трохимовичу, свіженького медку, — сказав він, потираючи свої пухкі руки. — В цьому році, скажу по правді, підвезло: бджілка Божа, спасибі їй, постаралася Совітській власті.
— Виходить, здали державі багатенько? — спитав між іншим Степан Трохимович: спитав, щоб щось сказати, бо його, власне, більш інтригував загадковий «пленум», саме про цей «пленум» він і думав зараз.
— Аякже! Якже! Все здав! Тільки на сім’ю й залишив собі! — І так відказавши, Онучка посміхнувся своїми йоркширськими очима. — Усьо здав, Степане Трохимовичу, усьо, що слід було. На мене не було нарікань, — будьте благонадьожні!
Старий коваль і без Онучки знав, що на Онучку ніколи не буде нарікань. Пилип Гордійович і справді був надзвичайно акуратною людиною. І тому, зиркнувши на широку спину восьмипудової бухті (Пилип Гордійович побіг по посуд), подумав: «Воно він і колишній крамар, але даремно все-таки Кліщ недолюблює його». І подумавши так, Степан Трохимович почав розглядати малюнки на біленьких стінах Онуччиної їдальні.
Жив Онучка в досить-таки шикарному будинкові: принаймні кращого в Кармазинівці не було. За військового комунізму Пилип Гордійович не брав участі в жодній із контрреволюційних організацій, навпаки, як людина далекозора, трохи навіть нібито співчував радянському ладові й де треба було це з охотою підкреслював. З початку відбудовчого періоду він запропонував свої послуги хлібозаготовчому апаратові й, будучи непоганим комерсантом та ініціативною людиною, зумів з часом в цьому апараті і сам закріпитися й тут же закріпити свою крамницю, що її досі було забито як непотрібне приміщення: за ініціативою Онучки, з Онуччиної крамниці зробили хлібозаготівну контору. Все це вкупі дало можливість Пилипові Гордійовичу залишити за собою дуже непоганий кам’яний будинок під бляхою й непогане дворище. Власне, ніхто на це згоди не давав, але воно якось само собою вийшло: місцева влада почала дивитись на Онучку як на службовця й тому не чіпала його. Кармазинівська громадськість, за виключенням таких активістів, як Кліщ, теж ніде не підносила свого голосу й не протестувала, що Пилип Гордійович живе в шикарному палаці, в той час як, скажімо, школа чи то медичний пункт примостилися в хатках на курячих ніжках.
Які ж такі сили стримували громадськість від протестів? Стримувала громадськість від протестів Онуччина репутація, репутація людини скромної, незлобливої і, можна сказати, веселої.
Коли ж Онучка придбав цю репутацію? Він придбав її ще далеко до революції, саме тоді, коли він був крамарем.
Та й справді, здирствував коли-небудь Пилип Гордійович? Нічого подібного! На свою користь свого часу він накидав малюсінькі копійочки — і тільки! І коли потім ці копійочки виростали в карбованці і сотні карбованців, то, по-перше, ніхто цього не помічав, а по-друге, ніхто б і не наважився обвинувачувати за це лагідного Пилипа Гордійовича. Тим паче ніхто б не наважився це зробити, що в дореволюційний час Онуччина крамниця була єдиним місцем, так би мовити, культурного відпочинку для малокультурних кармазинівських селян. Вже з найранішого ранку можна було бачити біля неї цілі натовпи парубків, дівчат і бородачів. Зі своєї крамниці Пилип Гордійович зробив своєрідний кармазинівський «пратер». Для спортсменів і аматорів різних вигадок тут було необмежене поле. Парубки, скажім, випробовували ребра своїх долонь, що ними, положивши на кінець прилавка штук 8—10 довгих цукерок, били «об заклад», хто краще переб’є ці ж таки цукерки, як і той же таки прилавок. Бородачі змагалися один з одним на «краще випити пляшку пива без передишки й не держачи її руками», дівчата хоч і не змагалися, але підбадьорювали ту ж таки чоловічу стать. Тоді всі сміялись, всі реготали і всім було весело. Реготав, звичайно, й Пилип Гордійович, і йому теж було радісно, і конфети, і пиво, і стрічки і т. д. — все це без всякої реклами вилітало до покупців, і, головне, вилітало так, що рішуче всі були задоволені. Цей «пратер» і досі згадували кармазинівські старожили, і тому нічого нема дивного, що Кармазинівка зовсім не зазіхала на шикарний Онуччин палац: вона йому, очевидно, віддячувала за веселі, дореволюційні розваги.
— Ну й медок, скажу я вам, Степане Трохимовичу, — промовив Онучка, заходячи до кімнати з вазою янтарної рідини. — Прямо тобі старорежимний!
— Медок і справді непоганий, — погодився старий коваль і тут же поцікавився: — Так про який там «пленум» ви говорили?
— Почекайте, Степане Трохимовичу, почекайте! — знову, йдучи з хати, сказав восьмипудовий Онучка. — За чайком поговоримо!