Коли Митросенко залишив їх на самоті, Глушко сказав:
— От, як бачите: теж українець! А який з нього українець? Тільки й того, що говорить українською мовою.
— Це ви про товариша Митросенка? — спитав Степан Трохимович.
— Та, про нього ж! Про нього! — і Глушко зітхнув глибоко. — Ех, Степане Трохимовичу! Нема тепер старих часів — і не буде! Боляче, знаєте, що так воно виходить. Дуже. Хіба я, скажім, проти Радянської України? Та я вам яку завгодно прийму Україну, лиш би була це Україна… Себто буржуазної я не хочу, але й не хочу такої, щоб… Та що там говорити, ви мене й без пояснень розумієте!
Глушко, безперечно, помилявся: Степан Трохимович буквально нічого не розумів. Але будучи людиною дуже чемною й до того ж симпатизуючи цьому вчителеві хоч би за його цікаві й жалісні оповідання про минуле України, вважав за неделікатне зізнатися в своїй темноті й невмінні одразу розбиратися в думках свого співбесідника.
— Та якже! Якже! Звичайно, розумію! — поспішив підтвердити Степан Трохимович.
— Оце тільки з вами та з Онучкою й одведеш душу, — сказав Глушко, натягуючи на вуха свою сиву козацьку шапку і закладаючи руки в кишені своєї хоч, правда, й досить потертої, але все-таки синьої чумарки. — Час такий настав, що вже й не знаю, чого від мене хочуть. Заганяли нашого брата вчителя!
Степан Трохимович не зовсім певний був, що Глушко має рацію так говорити (скоріше міг би так говорити хоч би той же Митросенко, який, до речі, ніколи не жалівся й навіть недолюбляв Глушка за такі слова), але й на цей раз не ризикнув заперечити.
— Скрутний час! Це ви вірно говорите! — погодився Степан Трохимович й тут же, згадавши, що він може з цими розмовами спізнитись на поїзд, зітхнув: — Постояв би ще з вами, та, бачите, на полустанок треба.
Тоді Глушко, що досі стояв кроків на два від коваля, раптом щільно притулився до Степана Трохимовича й тихим голосом промовив:
— Так, кажете, вас шефом обрали? Га? Ну, нічого: сідайте на місце Кліща і починайте діяти. Коли вже не можна без цього, то хай уже хоч наші люди сидять. Бо як ми з вами, Степане Трохимовичу, не вбережемо України, повірте мені, що їй уже ніколи не воскресати. Словом, благословляємо вас на цей подвиг: ідіть, правте, прибирайте до своїх рук кого треба й — головне — не давайте цій хворобі далі розповсюджуватись. Не забувайте до того ж, Степане Трохимовичу, слова нашого великого революціонера Тараса Григоровича Шевченка: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю». — Вчитель помовчав і раптом додав: — Та що там вам говорити, — ви й самі розумієте!
Глушко й тепер помилявся. Степан Трохимович і тепер буквально нічого не розумів, крім того, що він, мусить щось чи когось затримувати і що його певні кола кармазинівського суспільства мислять як людину, яка мусить скинути Кліща й сісти на Кліщеве місце. І все-таки Степан Трохимович і тепер не зміг не підтвердити:
— Та якже! Якже! Звичайно, розумію!
Попрощавшись з Глушком, Степан Трохимович поспішно заступав до свого двору. Степан Трохимович був збентежений. І вже не тому збентежений, що, скажім, не зміг толком пояснити Корольчукові, чого йому, Корольчукові, не треба робити, не тому, що не поговорив сьогодні з Кліщем, а саме тому він був збентежений, що на нього покладали великі надії не тільки незаможники, але й ворожий їм Мотузка, але й не менш ворожий Глушко, але й ще, мабуть, багато подібних людей. Тому, нарешті, був збентежений, що ці останні люди не мислили його, Степана Трохимовича, в співробітництві з Кліщем.
Степан Трохимович ламав голову, Степан Трохимович напружено думав. Але Степан Трохимович все-таки нічого не міг собі порадити. Тоді Степан Трохимович взявся себе підбадьорювати: мовляв, «на те піп і посвятився, щоб у церкві крутився». Але із цього теж нічого не вийшло, Коваль був все-таки збентежений.
XIII
З у с т р і ч з О н у ч к о ю.О н у ч к а і н т р и г у є С т е п а н а Т р о х и м о в и ч а.
Ч о г о г р о м а д я н и н О н у ч к а
з а х о т і в д о к о м у н и?
С т е п а н Т р о х и м о в и ч з а ж у р и в с я.
Дальші невдачі були такі: перша — на протязі 10 днів він ніяк не міг зустрітися з Кліщем, друга — на протязі тих же днів він жодного разу не здибав секретаря осередку й, нарешті, третя — Таня й Матвій, хоч досі й не обмовились жодним словом про шефську комісію (це добре!), але й чомусь не виявляли бажання говорити з ним.
Колись, це вже було в кінці листопада, перестрів його йоркшироподібний Онучка й, затягнувши до себе, сказав:
— Здається, будуть діла, Степане Трохимовичу!.. Так що ж ви мені скажете відносно пленуму?
— Про що ви говорите, Пилипе Гордійовичу? — спитав трохи незадоволений Степан Трохимович. Ковалеві спало на думку, що Кліщ, нічого не знаючи про його розмову в комосередкові, знову щось йому підстроїв. — Ви щось з приводу незаможників?.. Так ніби ж то… там (Степан Трохимович мало не сказав: «у нас») нічого не було.