— Могло буть, Степане Трохимовичу, — не заперечував Корольчук. — Тільки от в чім вопрос: якби ж власть видала якогось маніфеста, чи що. Треба, Степане Трохимовичу, всією громадою йти, бо больно дивитись, як народ страждає на шматочках, од которих ніякого йому інтересу.
— Ви не турбуйтесь! — заспокоював старий коваль — За чім турбуватись? Власть знає, що робити. А ви, головне діло, не вагайтесь. Не можна припустити, щоб в нашій страні були вагання.
Ковалева агітація, звичайно, не дуже переконала Корольчука, не переконала хоч би й тому, що Степан Трохимович так і не наважився рішуче відмежуватися від Мотузки. Але сам Степан Трохимович зі своєї агітації був цілком задоволений: він уже уявно розповідав Кліщеві, як він ловко агітував Корольчука, і уже певний був, що Кліщ (а значить і всі незаможники) будуть дуже дякувати йому за це. Словом, він тепер ще з більшим нетерпінням чекав побачення з Кліщем.
Назустріч ковалеві йшов місцевий піп. В Бога Степан Трохимович давно вже не вірив. Що ж до місцевого попа, то його Степан Трохимович вважав за людину досить непогану, і тому, порівнявшись з ним, він чемно зняв капелюха й сказав:
— Здоровенькі були, батюшко! Мабуть, до базарю йдете?
— Драстуйте, Степане Трохимовичу, — проходячи, кинув батюшка. — До базарю йду!
Степан Трохимович зовсім не думав про те, що йому не слід так чемно поводитись з «батюшкою»: почуваючи себе перевтомленим, він міг думати тільки про постіль, і Степан Трохимович не припускав, що за якийсь час він цього робити ніколи не буде.
XII
П о д о р о ж д о К л і щ е в о г о д в о р у. Я к іп е р е ш к о д и з у с т р і л и С т е п а н а
Т р о х и м о в и ч а. Р о з м о в а з ж і н к о ю.
К у д и п о т р а п и в с т а р и й к о в а л ь. З у с т р і ч
з м і с ц е в и м и в ч и т е л я м и: з Г л у ш к о м
і М и т р о с е н к о м.
Спав старий коваль не дуже багато. Прокинувшись, він негайно ж поспішив до Кліща. Поспішати треба було ще й з тієї причини, що Кліщ жив аж на другому кінці досить-таки довгенької (верстов на шість) Кармазинівки. Підходячи до Кліщевого двору, Степан Трохимович почував, що йому серце мало не розривається. Воно прискорено функціонувало і тому, що він швидко йшов, і тому, що це побачення його дуже хвилювало.
Біля хвіртки його зустрів кудлатий пес: пес лежав біля колоди й не зовсім привітливо позирав на Степана Трохимовича, що, витягнувши ногу із багна, нарешті зупинився. Як на гріх, не тільки біля двору, але й на вулиці нікого не було. Перед Степаном Трохимовичем постала дилема: або підняти свій посошок і відважно запропонувати псові дати йому дорогу, або цього не робити й чекати у моря погоди, себто чекати того щасливого моменту, коли хтось випадково вийде з хати. Чекати Степан Трохимович не мав часу, бо міг спізнитись на поїзд, але й рушати на собаку він теж не ризикував.
— Та пішов… бодай тобі! — обережно запропонував Степан Трохимович псові.
Але пес подивився на коваля тими ж непривітливими очима й не рухався.
«От морока! — подумав Степан Трохимович. — Був би такий, як мій Жучок, то ризикнув би сяк-так позмагатися, а такого кудланя небезпечно зачіпати».
— Та пішов… бодай тобі! — знову запропонував псові Степан Трохимович: не відважуючись підняти посошка, він вийняв з кишені хустку й витер нею свою спітнілу лисину. — Та пішов… бодай тобі!
Пес і на цей раз тільки зиркнув на коваля і, не виявляючи найменшого бажання дати йому дорогу, почухався.
Коваль озирнувся. Брудна напівзимова вулиця й тепер була порожня. Може, там, в кінці її, хтось і проходив, але сніг, що почав зриватися з неба великими вогкими шматтями, засліплював очі і далі як за чотири хати нічого не видно було.
Становище і справді не справляло враження одного із веселих, особливо ж сумно було тому, що перешкоджала дрібниця — такий собі кудлатий і, можливо, навіть нікчемний собака. Нарешті Степан Трохимович вирішив кричати на всі груди, і він закричав своїм старечим баритональним басом: мовляв, та вийдіть же хто-небудь за ворота!
Степан Трохимович стояв мало не посередині вузької вулиці, і його викрик могли прийняти на свою адресу одразу кілька дворів, себто за звичайною старовинною звичкою жодний із них міг би не відгукнутись, але тут фортуна зжалилась над старим ковалем: раптом рипнули двері Кліщевих сіней й на вулицю вибігла якась жінка.
— Чого це ви тут кричите? — спитала вона, звертаючись до Степана Трохимовича.
— Та оце хотів, до вас зайти, та от клятий пес ліг посеред дороги й не пускає.
— Хіба ж це пес? — з презирством сказала жінка і, штовхнувши ногою собаку, кинула: — Пішов, бодай би ти йому здох! — і, скрикнувши, вона поінформувала коваля: — Йому вже, ма’ть, років з двадцять, воно, стерво, і глухе і вже не має жодного зуба.
— От бач! — засоромився Степан Трохимович, позираючи на собаку, що, ледве підвівшись, зашкутильгав у двір. — А я думав… От бач!..
І тут же, Степанові Трохимовичу метнулося в голові: «отак і в житті буває — ти його боїшся, а воно зовсім не страшне».