— Чого це я обов’язково зараз мушу йти до партії?.. — сказав нарешті схвильований коваль. — А може, я піду за три місяці?.. А може, мої діти вже по шість, по сім років у КП(б)У?

— Так, може, ти, братухо, підеш за чотири? — усміхнувся сивенький Самусь. — А з приводу твоїх дітей я тобі от що скажу…

Сивенький Самусь вийняв з кишені пачку з цигарками й, запропонувавши одну цигарку Степанові Трохимовичу, запалив сірника. Степан Трохимович взяв цигарку й, поки Самусь мовчав і обмірковував свою, так би мовити, промову, й собі обмірковував, як йому вискочити («знову вскочив», — думав старий коваль) з ніякової розмови.

— З приводу дітей, — розпочав сивенький Самусь, — скажу тобі так: стороною дощик іде, поливає, а на мою роженьку й немає. Діти дітьми, а ти хіба свого розуму позбувся, братухо? Га? — Самусь цвіркнув крізь зуби й, бачачи, що Степан Трохимович не має охоти з ним сперечатися, сказав: — Чого ж ти мовчиш, га? Чи, може, тобі мої речі не до вподоби?

— Степан Трохимович, мабуть, не довіряє партії! — зробила припущення Таня-комсомолка.

— Хто тобі говорить, що я не довіряю? — промовив уже темний, як ніч, Степан Трохимович.

— Ну, як довіряєш, так в чому ж зупинка?.. — Сивенький Самусь зітхнув і сказав: — А з приводу дітей, то скажу тобі так: почім я знаю, що твої діти від тебе не відцуралися?

Це вже припущення Степана Трохимовича зовсім розхвилювало. Річ у тому, що (будемо правду говорити до кінця) Ванько й Мар’янка не здря без охоти листувались з ним і не виявляли жодного бажання приїхати до нього. Ванько й Мар’янка, безперечно, трохи соромились мати такого (себто не зовсім такого, як їм би хотілося) батька. Живучи в Кармазинівці (а вони були в Кармазинівці багато років тому), Ванько й Мар’янка, по суті, не так вже й мирно жили з ним. Ванько й Мар’янка теж гнівались на нього, що він не хоче нічим відрізнятися від невдахи-одноосібника. Правда, це було давно, й про це тепер попи не згадують, бо їх нема під боком, але сивенький Самусь все-таки поцілив у точку.

А втім, ця неприємна розмова швидко увірвалась: закричав гудок і треба було рушати до молота.

І Степан Трохимович рушив. Рушив і сивенький Самусь, рушила й Таня-комсомолка.

— Добре, — рушивши, все-таки сказала Таня-комсомолка. — Я вам улаштую побачення з секретарем.

 .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

Таня-комсомолка не збрехала: вона влаштувала побачення й Степан Трохимович нарешті зустрівся з секретарем комосередку.

— Ви досі не маєте помічника? — скрикнув секретар, почувши від Степана Трохимовича скаргу, що він, секретар, і досі не призначив йому помічника. — Та я ж цю справу доручив завкультпропові. Чого ж ви до нього не звернулись?

— А я ж почім знав, що саме до нього й треба звертатися? — сказав Степан Трохимович.

— Ну, звернулись би до когось іншого. Помічника вам давно вже призначено… Це, здається, робітник з вашої Кармазинівки.

— Хто ж це такий? — дуже зацікавився старий коваль. — Може, згадаєте прізвище?

Прізвище секретар не згадав, а бігти треба було негайно і треба було поспішати на поїзд.

«Хто ж це такий? — уже сам себе розпитував Степан Трохимович, повертаючись додому. — Кого ж це з кармазинівців приставили до мене в помічники? Не інакше, як Митька-комсомольця», — тут же вирішив він.

Такий помічник Степана Трохимовича цілком задовольняв, і тому він, прийшовши додому, з великою охотою з’їв миску борщу й з не меншим задоволенням пішов до ліжка.

Осінь, що засипала колись дощами і в такому своєму вигляді й досі ніяк не здавалася (дощі, з’єднавшись з вогкими снігами, зробили собі безперервку так, що всюди стояло таке неможливе болото, що від нього зовсім не було порятунку), — ця осінь поїздникам, які, щоб дійти до полустанка, мусили кожного дня покривати досить-таки величеньке віддалення по степовій чорноземлі, — ця осінь таки добре далася взнаки.

Особливо ж її відчував Степан Трохимович, що йому за кілька десятків літ ноги таки добре підтопталися. Відчував Степан Трохимович її й зараз, лягаючи після вечері на постіль і навіть не думаючи про свою шестиструнну гітару.

XV

Стьопо! — сказала Явдоха Гарасимівна, як тільки Степан Трохимович підвівся з постелі й зібрався був до білоногої Маньки. — От пам’ять… Приходив до тебе…

— Кліщ? — стривожено підхопив Степан Трохимович, попихкуючи з люльки в щілину дверей, він дуже шкодував, що досі так і не спромігся побачитись з Кліщем і саме з своєї ініціативи.