— Гм! — невиразно здвигнув плечима Степан Трохимович, бо йому не сподобалося це пояснення: він сам розумів, чого хочуть від нього, але все-таки трохи неприємно було, що не він шеф, а саме заводська громадськість: так Степан Трохимович звик до свого титулу.

— Це, знаєте, Кліщева формуліровка, — продовжував пояснювати Митько-комсомолець. — Ця формуліровка для маси зрозуміла — ну, хай буде й так.

«Ага, — подумав Степан Трохимович, — для маси зрозуміла? А ми ж хіба за кого піклуємось? Хіба ми не для маси працюємо?»

Словом, коваль входив уже в смак нової, досі йому невідомої роботи. І зовсім не тому він поцікавився, чого це саме його обрали на шефа, а не когось іншого, що мав на увазі якихось інших кандидатів, — діставши від секретаря комосередку обіцянку прикомандирувати до нього помічника, він просто почував себе зараз найділовитішим із шефів і йому дуже хотілося з Митьком поділитися своїми перемогами.

— А чого ж все-таки той… ну, ти, скажім, не взявся за цю справу? — Степан Трохимович ніяк не міг перескочити на ту тему, яка його цікавила.

— Щоб притягти завод до такої серйозної справи, — сказав Митько-комсомолець, — треба знати, як його притягти, і, головне, знати, кому цю справу доручити. Я людина молода, маю маленький виробничий і комсомольський стаж, а ви старий робітник і до того ж учасник революції п’ятого року. Ви людина з авторитетом.

Степанові Трохимовичу дуже подобались останні пояснення Митьчині. Він, подивився у вікно, повз яке пролітали осінні тумани, і навіть знову покрутив від задоволення свого сивого вуса.

— То вірно, — погодився Степан Трохимович, з деяким острахом поглядаючи на сусідніх пасажирів: він дуже побоювався, щоб серед них не було такого, який би добре знав його, висловлюючись образно, заводську «активність».

На щастя, близько сидів тільки один знайомий, саме робітник Забара, що мешкав в тій же Кармазинівці й якого Степан Трохимович з деяких причин (див. нижче) цілком ігнорував.

У вагоні стояв неможливий галас. В одному місці сперечалися, в другому — співали, в третьому — хтось підсвистував. Більше за всіх, звичайно, гомоніли спекулянти: попродавши в городі продукти, вони ніяк не могли поділити між собою заробіток. В кінці вагона стояв безрукий громадянин і, намагаючись перекричати присутніх, виспівував фальцетом якусь коломийку. Тут же метушилися хлоп’ята з цукерками й викриками:

— Іріс! Іріс, хто хоче іріс? Три копійки пара!

— Давай сюди! — сказав до одного Степан Трохимович: цими конфетами він зрідка вгощав Мотузчину Одарку.

— Ач! Старий теж до канфета лізе! — подав був хтось репліку.

— Та то ще хто й зна, хто з нас старий! — огризнувся Степан Трохимович, почуваючи себе надзвичайно бадьоро й задерикувато. — Бачили таких молодиків!

Він огризнувся з почуттям власної гідності й з цілковитим усвідомленням, що він і справді має рацію вважати себе за молодого, і, огризнувшись, Степан Трохимович знову почав шукати стежок до тієї теми, що його цікавила.

— Таке діло, що, мабуть, прийдеться з своїм помічником скласти плана, — сказав він, звертаючись до Митька-комсомольця.

— З яким це помічником? — поцікавився співбесідник, зрозумівши, про який план іде мова: «очевидно, про план шефської роботи», — подумав Митько.

— Та з тим же помічником, що його мені призначила ячейка, — неохайно кинув старий коваль.

— Ви вже говорили з комосередком? — спитав Митько-комсомолець.

— Аякже! — сказав Степан Трохимович. — 3 самим секретарем говорив. — І, тут же подумавши, що Митько може цю новину переказати Кліщеві (Степан Трохимович хотів обов’язково сам її переказати), додав: — Тільки ти про це,голубе, нічого не говори Кліщеві: я йому сам скажу.

Митько, звичайно, нікому нічого не буде говорити, коли цього Степан Трохимович не хоче, але Митько все-таки цікавиться, кого це ковалеві призначили в помічники?

— Та там одного чоловіка, — сказав неправду Степан Трохимович, він говорив таким голосом, наче й справді знав цю людину, що він її взивав «чоловіком». — Ти його,мабуть, не бачив!

І Степан Трохимович змовк. Мовчав і Митько-комсомолець. І, можливо, розмова на цьому б і скінчилася, коли б мовчанку не порушив сусіда.

— Це ви ведете балачки з приводу тієї історії, що трапилась на комнезамівських зборах? — звертаючись до Степана Трохимовича, сказав сусіда, робітник, Забара.

Забара від старого коваля відрізнявся хіба що своїм молодшим віком. Як і Степан Трохимович, він ні на заводі, ні на селі не вів жодної громадської роботи. Як і Степан Трохимович, він тільки знав з одного боку станок, з другого — своє кармазинівське господарство. В сенсі «громадської активності» він, так би мовити, перевищував коваля. Коли Степан Трохимович відчув себе заводською людиною, Забара й досі дивився на завод (а він там працював років з 10) як на місце приробітку і всіма своїми думками і досі належав селові, себто, вірніше, своєму нікчемному одноосібному господарству.

Забарине запитання, можна сказати, трохи образило старого коваля. Що значить «тієї історії»? Яка це «історія» трапилася на комнезамівських зборах? Забара має на увазі овації, що йому зробили її незаможники? Так хіба ж це «історія», себто така справа, що може тільки дивувати тверезих людей?