— Ти ото, Забара, ні чорта не робиш, — незадоволено кинув Степан Трохимович, чухаючи собі лисину, — та ще й іншим заважаєш революцію готувати.
— Що ви, Степане Трохимовичу! — зніяковів, нічого не тямлячи (він і справді без всякої іронії поцікавився «історією»), робітник Забара. — Це тільки к слову прийшлося.
Але Степан Трохимович вже входив у раж.
— Не люблю я таких людей, — далі говорив він, позираючи на Митька-комсомольця й чекаючи від нього одобрення своїх думок. — І сам не гам і другому не дам.
На твоїй «активності», Забаро, ми розживемося, як ото сорока на лозі або як тінь на воді.
— Та що ви, Степане Трохимовичу! — далі ніяковів Забара. — Та це ж, їй-богу, к слову прийшлося!
— К слову-то к слову, але треба, щоб воно прийшлося до діла.
І що далі говорив Степан Трохимович, то більшим активістом відчував себе і відчував нарешті, що саме тільки тепер він робиться справжнім революціонером і що тільки тепер до нього ніхто не зможе підкопатись. І здавалося Степанові Трохимовичу, що вже ніколи не заболить йому біля серця й ніколи він не буде відчувати себе таким збентеженим, яким відчував себе в останній час.
Кажете, він ще по суті нічого не зробив? Це не біда. Степан Трохимович зробить, бо він уже почав робити, інакше б йому не запропонували помічника. Він не має великого досвіду? Цей досвід дістане він в процесі роботи, і він дістане його від тієї людини, яку до нього прикомандирує комосередок.
Вагон похитувався. Повз вікон пролітали тумани сирої глибокої осені. Дівчата-спекулянтки співали зажурних столітніх пісень. Але Степан Трохимович зовсім не журився і почував себе дуже добре.
«Треба сьогодні піти до Кліща й поговорити з ним», — думав Степан Трохимович.
Йому дуже радісно було, що сьогодні він сам шукає зустрічі з цією невгомонною, нещодавно мало не страшною йому людиною.
Саме з таким настроєм він і вийшов з робітничого поїзда.
XI
Х т о п е р е с т р і в с т а р о г о к о в а л яб і л я в і т р я к і в? П о ч а т о к а г і т а ц і ї.
Ч о м у н е м о ж н а
з а г і т у в а т и К о р о л ь ч у к а?
З у с т р і ч з м і с ц е в и м п о п о м.
С т е п а н Т р о х и м о в и ч з д о р о в к а є т ь с я.
Степан Трохимович був уже біля вітряків (Митько-комсомолець і Забара вже зникли за хатами), як йому дорогу пересік селянин Корольчук, громадянин села Кармазинівки, і, підійшовши до нього, сказав:
— Поясніть нам, Степане Трохимовичу, таке діло: що воно на світі робиться? — і Корольчук поставив на стовпчик мішок з борошном: він допіру був у млині.
Почуваючи себе кармазинівським шефом, Степан Трохимович теж зупинився і, поважно звівши до перенісся свої широкі сиві брови, сказав:
— Ви з приводу чого мене запитуєте? Говоріть конкретно!
— Та оце ж я й хочу говорити конкретно, — висякавшись, промовив жукоподібний Корольчук. — Діло таке, Степане Трохимовичу, ви чоловік городський, шляєтесь там по заводах тощо («шляєтесь» Корольчук сказав не з метою образи коваля), а ми люди тьомні і нічого нам не видно. Так от допоможіть, будь ласка, і скажіть нам, яка тут прахтіка проісходить?
— Ви, може, з приводу колективізації? — запитав Степан Трохимович, пильно вдивляючись в Корольчукове обличчя.
Іншого разу цього запитання він, напевне, не поставив би, але тепер, коли думки його саме навколо колективізації й метушилися (шефство ж!), він інакше сказати й не міг.
— От-от! — зрадів Ковальчук. — Саме таке діло нас і інтересує. Больно, Степане Трохимовичу, сидіти в темноті й махати руками над діркою. Но яка дірка, к приміру? Дірка получилась од розриву нашого життя. От в чім вопрос.
— Це ви даремно говорите нащот розриву, — поважно сказав Степан Трохимович і, вийнявши свою люльку, набив її тютюном. — Це ви, Корольчуче, помиляєтесь.
Коваль перед тим, як розпочати свою промову (а він саме зараз і вирішив приступити до виконання своїх шефських обов’язків), — перед тим, як цю промову розпочати, свідомо на мент затримав свого язика: з передишкою завжди виходить поважніш.
— Могло буть! Могло буть, помиляємось! — одразу ж погодився Корольчук. — Ми люди тьомні. Говоріть ви. Ми ще вас послухаємо.
— Ну, так ото ж і слухайте! — і старий коваль замислився.
Корольчука Степан Трохимович добре знав. Корольчук жив за кілька дворів від нього. Це був типовий середняк, і за такого його й вважали на селі. Назвати його дуже революційною людиною не можна було, але й контрреволюційною — ні в якому разі. І не тому, що він свого часу сяк-так боровся з білими, але головно тому, що, хоч він і підпадав зрідка під вплив кармазинівської глитайні, все ж в основному симпатизував Радянській владі. Словом, матеріал для шефських експериментів був дуже вдячний.
— От почнемо з приказки, — з почуттям власної гідності почав був Степан Трохимович свою агітацію за колектив… й тут же осікся. Річ у тому, що в голову полізли зовсім не ті приказки, які йому були потрібні: скажім — «гуртове — чортове», «гуртом і батька краще бити» і т. д. — Почнемо з приказки, — тягнув далі Степан Трохимович, — ну… скажім, з такої — «громада — великий чоловік». Вірно я говорю? Вірно! Отепер я вас і питаю: що краще — громада чи отак, як без громади, жити?