— Отже, значить, беретеся керувати шефською комісією? — ще раз поцікавився настирливий молотобоєць.
— Сказав берусь, значить берусь!
І кинувши це страшнувате слово, Степан Трохимович почув, як йому щось різонуло в животі, й він тут же, не звертаючи більше уваги на своїх підручних, побіг до вбиральні.
«От історія! — щасливо посміхаючись, думав у вбиральні Степан Трохимович. — Виходить, вскочив ще в нове навантаження. Замість випитати щось, як мені бути з кармазинівським шефством (певніше, без кармазинівського шефства), влетів у керівники загальнозаводської шефської комісії. Мабуть, недарма приказка приказує: що біда біду тягне. Що ж тепер виходить? Перше: шеф села Кармазинівки, друге: керівник загальнозаводської комісії, третє…»
Але далі Степан Трохимович (він вже підперезався поясом й виходив до цеху) не додумав: він раптом почув збоку себе знайомий голос:
— Бачите, де зустрілися? Драстуйте! Що ж це вас так довго не видно?
Перед ковалем стояв заводський редактор й чемно посміхався крізь свої великі рогові окуляри.
«От тобі й третє, — збентежено подумав старий коваль. — Ну, тепер буде морока, знову вскочив».
— Чого ж це ви до нас не заходите? — спитав редактор. — Мабуть, вирішили цілу статтю дати про своє село?
Як відомо, Степан Трохимович ніяких таких вирішень не приймав, але припущення редакторове йому подобалося: як не як, а все-таки не прийдеться позичати очей у сірка.
— Ви, ето, справедливо говорите! — відважно промовив Степан Трохимович. — Думаю статейку дати, та… не знаю, чи справлюсь: не звик, знаєте, до такої роботи.
— Нічого, — сказав редактор, поправляючи свої рогові окуляри, — пишіть, ми вас виправимо. Як умієте — так і пишіть… За два дні напишете? — раптом додав він.
— Навряд… я, знаєте, дуже поволі пишу, — промовив збентежений Степан Трохимович.
— Ну, тоді напишіть за три дні… навіть за п’ять днів… Добре? — і редактор потиснув ковалеві руку.
— Та… добре! За п’ять днів, мабуть… той… напишу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тільки скінчивши свою зміну, Степан Трохимович очутився й зрозумів, що йому приніс цей новий день. І очутившись, Степан Трохимович промовив:
— Оце вже вскочив, так вскочив! Хотів вислизнути, а воно — бач! Таки вірно приказка приказує: скачи, діду, хоч задом, хоч передом, а діла йдуть своїм чередом.
…Таня-комсомолка і молотобоєць Матвій вже вийшли з цеху. Покинули й бухкати парові молоти: розпочалася перерва. Степан Трохимович забрав свого кошика й вийшов на повітря. Його зустрів той же дрібний осінній дощик. Дуже неприємно було Степанові Трохимовичу, що позадавався він й погодився керувати шефською комісією: ну куди йому з його досвідом братися за таке діло! І махнув тоді старий коваль безнадійно рукою і, безнадійно махнувши рукою, звернув до вокзалу.
X
Щ о б е н т е ж и л о к о в а л я?С т е п а н Т р о х и м о в и ч з в е р т а є т ь с я
д о с е к р е т а р я к о м о с е р е д к у.
Р о з м о в а з М и т ь к о м-к о м с о м о л ь ц е м
і р о б і т н и к о м 3 а б а р о ю в р о б о ч о м у
п о ї з д і. С т е п а н Т р о х и м о в и ч в и р і ш у є
с ь о г о д н і й т и д о К л і щ а.
Але Степан Трохимович, по суті, вже готовий був замиритися зі своїм новим становищем: сільбудівська овація зробила своє діло. Коли правду говорити, то коваля не те вже бентежило, що в його особистий, досі начебто нікому не цікавий післяробітничий час стали втручатися начебто випадкові люди (Степан Трохимович і раніш бачив — принаймні одним оком, — як навкруги нього шумує громадське життя, як в це життя якась невідома йому сила втягує всіх живих людей міста й села). Степана Трохимовича бентежило те, що він несподівано опинився в хвості подій свого часу, і те, що він не розуміє, як йому їх наздогнати. Себто Степан Трохимович знав, що від нього вимагають: Кліщ, очевидно, вимагав, щоб він, скажім, виступав на різних сільських зборах і агітував за колективізацію, щоб він до того ж притягнув на цю агітацію ще кількох робітників; зрозуміло було, чого хотів від нього й редактор, — Степан Трохимович не знав тільки, як йому навчитись так агітувати, щоб, по-перше, не дуже зростали навантаження, щоб, по-друге, поєднати, припустім, свою агітацію з думками дуже потрібного йому громадянина Онучки й не менш симпатичного сусіди Мотузки, по-третє, так, щоб не видно було, що він відстав від подій свого часу.
«Мабуть, даремно я ухилявся від громадської роботи, — думав старий коваль. — От тепер би й не бігав по редакторах. Здобув би досвід — і не прийшлося б червоніти, як ото тоді на зборах комнезаму. Видно, час такий, що нема тобі ні старого, ні молодого — всі рівні, і всі якось мусять думками шелестіти».