Степан Трохимович не зовсім вірно інформував Таню. А не зовсім вірно інформував він саме з таких причин: по-перше, після овацій він уже й сам став переконуватись, що з нього поганий шеф і у всякому разі зараз дуже образливо було б принижувати свою гідність, по-друге, до підручних він все-таки не міг ставитись з такою повагою, як, скажім, до редактора, а значить, і не хотів показувати себе перед ними в смішному становищі, по-третє, коли вже від шефства не відчепишся, то чому ж тоді не говорити, що шефство виникло з ініціативи саме Степана Трохимовича? І нарешті, роблячи таку не зовсім вірну інформацію, Степан Трохимович надіявся дещо вивідати в Тані і саме без ризику загубити свою старшинську гідність.

Як тільки Степан Трохимович скінчив, Таня з задоволенням крутнулась на своєму місці (їй навіть очі спалахнули молодим огнем) і, з великою любов’ю дивлячись на свого командира, сказала:

— Як приємно, Степане Трохимовичу, слухати від вас такі речі! А я вже думала, що ви й на селі ніяких не маєте громадських навантажень. Виходить, що це ми самі винні? Виходить, що ми просто не зуміли вас втягти в громадську роботу? От приємна несподіванка! — і, звернувшись до Матвія, який допіру підійшов до парового молота, Таня-комсомолка промовила: — Чуєш, Матвію, що Степан Трохимович говорить?

І дівчина тут же, в присутності коваля, розповіла молотобійцеві, що їй тільки-но говорив Степан Трохимович.

— Авжеж, що ми самі винні! — погодився Матвій. — Не вміли піймати вовка за вуха.

Остання молотобійцева фраза була трохи зарізкувата й не прийшлася Степанові Трохимовичу до смаку. І особливо не прийшлася до смаку не тому, що сказав її Матвій (він ніколи не відзначався великою чемністю), а тому, що вона поціляла в найправдивішу правду історії його шефства.

— Це ти, Матвію, помиляєшся, — сказала Таня-комсомолка, — Степана Трохимовича ніхто не ловив, він сам взявся шефствувати над Кармазинівкою.

— А я почім знаю! — невиразно кинув грандіозний Матвій, знову збираючись до вогняної пащі.

Тут вже й Степан Трохимович не витримав: молотобійцеве нахабство його без кінця обурило.

— Інтересно було б побачити тебе, хлопче, на громадській роботі, — з обуренням сказав Степан Трохимович. — Ляскаєш язиком ти добре, а от…

— Чи, може, і справді беретеся змагатись зі мною? — запитав молотобоєць, зупиняючись.

Степан Трохимович згадав, як його два дні тому на руках носили, згадав гучні овації і, згадавши все це, задерикувато кинув:

— А ти думав — як? побоюся? Думаєш, як ти партієць, то тебе вже й не переможеш? Бачили й не таких! У мене, брате, діти — дочка й син — не те, що партійці, а ще й відповідальні.

— Покиньте сваритися! — сказала Таня-комсомолка. — Давайте говорити конкретно!

— Давай поговоримо й конкретно! — кинув до безкінця розхвильований Степан Трохимович.

Таня поправила на голові хустку, примружила свої світло-сірі веселі очі й сказала:

— Ну, коли вже справа дійшла до змагання, то давайте так зробимо… Ти, здається, керуєш гуртком Тсоавіахіму? — звернулася вона до Матвія. — Так от: хай Степан Трохимович береться за гурток Модру — от і побачим, хто з вас краще організує громадськість навколо цих гуртків.

— Ні, це не моє діло! — махнув рукою Степан Трохимович, — я в цій справі не розуміюсь. Я працюю по лінії шефства.

— Ну, коли ви вже такий фахівець по цій лінії, — сказала Таня-комсомолка, — тоді беріться керувати шефською комісією, вона, до речі, дуже відстала від потреб дня і роботу в ній треба налагодити… Дозволяєте поговорити з приводу цього з комосередком?

Степан Трохимович хотів був уже полізти рачки, але, зиркнувши на самовпевненого Матвія, відчув, як йому зразу закипіло в грудях, і тому, не думаючи про наслідки, невиразно кинув:

— Подумаєш, злякала! «Беріться керувати шефською комісією»! А хіба шефська комісія така вже цяця, що до неї й підступити не можна? Бачили таких!

— Так ви, значить, погоджуєтесь? — допитувалась Таня-комсомолка.

— Чого ти прилипла до мене? — раптом визвірився до неї Степан Трохимович.

— От тобі й маєш! — сказав грандіозний Матвій. — Виходить, що ви вже злякалися?

— Кого це злякався? Тебе? — і коваль подивився на молотобійця такими очима, наче він дивився в кращому разі на комара.

— Так ви ж нібито відмовляєтесь керувати шефською комісією? — наполягав на своєму Матвій.

Приперли Степана Трохимовича, що називається, до стінки, й далі крутитись не можна було. Треба було або відмовитись, або прийняти виклик. Відмовитись треба було обов’язково, так принаймні підказували ковалеві старечі гітарні мислі (він раптом ні з того ні з сього згадав свою гітару), але й не менш обов’язково не можна було відмовитись: це б значило визнати себе переможеним, а визнати себе переможеним, і саме своїми підручними, Степан Трохимович рішуче не хотів. Тоді старий коваль заплющив очі (будем говорити правду) і, мало не заплющивши очі, кинув:

— Подумаєш, яке страшне діло! Осередком хоче залякати!