— Ви хоч би, Степане Трохимовичу, на гітарі пограли, чи що. Такий сум надворі, що не приведи й Господи: дощ мжичить, жодної тобі зірки на небі — прямо хоч з мосту та в воду!

— Ач, яка Катерина! — сказав, безперечно, небайдужий до молодиць Степан Трохимович і особливо небайдужий до Одарки. — Ач, чого їй захотілося!

Степан Трохимович всіх гарних молодиць називав Катеринами, бо, прочитавши Шевченкову «Катерину», гарним молодицям іншого ім’я й не міг підібрати.

— Та пограй уже їй, Стьопо, на гітарі, — додала від себе Явдоха Гарасимівна; хоч вона й бачила й знала, що Степан Трохимович не зовсім байдужий до дівчат і особливо небайдужий до Одарки, проте це її лише облещувало і вона дуже була задоволена, коли молодиці так чи інакше залицялися до її старого. (Сама Явдоха Гарасимівна, до речі, була досить-таки гладенькою, дуже охайною, трохи сивенькою, обличчям приємною, низенькою п’ятдесятилітньою жінкою. Удягалася вона «по-городському», замість очіпка — темна хустка, скажім, замість чобіт носила вона башмаки і т. д.)

— Що ж вам заграти? — сказав Степан Трохимович, знімаючи однією рукою зі стіни гітару й покручуючи другою свого сивого вуса. — Хіба що «Не искушай меня без нужды»?

Степан Трохимович зараз надзвичайно прекрасно почував себе. Приємно йому було бачити біля себе красиву Мотузчину молодицю, не менш приємно було й згадувати ті незабутні хвилини, коли його під вигуки «слава» незаможники винесли із сільбуду.

— Ох, як мені ця пісня подобається! — сказала Одарка, сідаючи біля Степана Трохимовича й (чортова баба!) притуляючись, наче невзначай, своїм пухким коліном до худеньких старечих ніжок коваля. — Як слухаєш оцю пісню, так серце прямо-таки розривається тобі.

Степан Трохимович вдарив по струнах, заплющив очі (він завжди заплющував очі, коли починав грати) й заспівав. Він співав своїм старечим баритональним басом так, як може співати стара людина, що в ній ще не загас потяг до кохання: з почуттям, з зупинками, з деяким навіть тремтінням у голосі. І в міру того, як він сам захоплювався своїм співом і своєю грою, Одарка все ближче й ближче підсувалася до нього. Явдоха Гарасимівна цього, звичайно, не помічала: вона вишивала за столом якусь сорочку. Але коли б вона й помітила це, то навряд щоб наважилась запротестувати.

Коли Степан Трохимович зупинився, Одарка глибоко зітхнула й сказала:

— Страсть як люблю такі пісні — цілий би вік їх слухала!

— А чого ж ти не навчишся грати на гітарі? — одказала Явдоха Гарасимівна. — От би й ти заспівала таких пісень!

— Та де там вже нам до гітари! — заперечила Одарка. — У мужиках живеш — мужиком і помреш.

Степан Трохимович витер хусткою лисину й промовив:

— Це ти, Одарко, даремно говориш так. Тепер нема мужиків, — тепер ми всі пани. От як остаточно наладнаємо життя, так всі на гітарах заграємо.

— Поки в баби поспіють книші, то у діда не стане душі, — одказала балакуча Одарка… й тут же поцікавилась: — Чи правда, Степане Трохимовичу, що вас обрали на шефа?

— Аякже! — одказала Явдоха Гарасимівна (про овації вона ще нічого не знала). — Вже давно обрали на шефа.

Одарка засміялася своїми білими, як сніг, зубами й раптом, зробивши серйозне обличчя, промовила:

— От добре! Може, хоч тепер зітхнемо легше, а то такий час настав, що… мовчи й не диш та й не кажи, що спиш. Зовсім задавили селянина.

Ці вже останні міркування не дуже подобалися ковалеві. Хоч він і ходив у супрязі з Мотузкою, але й він вважав Мотузку за досить-таки міцненького середнячка, навіть трохи подібного до куркуля, і тому Одарчина політика не приймалася йому до смаку. Проте Одарчине пухке коліно так приємно лоскотало йому його старечі худенькі ніжки, що він не наважився їй щось на це одказати. Степан Трохимович вирішив тоді справу, так би мовити, зам’яти («замньом») і, прийнявши таке рішення, знов вдарив по струнах і заспівав.

За пічкою вистукував цвіркун: одноманітно й надзвичайно родинно, на стіні не менш одноманітно тук-такав стінний годинник, а надворі лютувала темна ніч дрібними осінніми дощами й поривами вітру завивала в бовдурі. Одарка все ближче й ближче присовувалась до Степана Трохимовича своїм пухким і дуже приємним коліном, і гітара в Степана Трохимовича прямо-таки надривалася. Надривався йому його старечий баритональний бас: він прямо-таки солов’єм заливався. Раптом у темному склі спалахнув ледве помітний вогник: хтось чиркнув сірника. Степан Трохимович подивився у вікно й зомлів.

Що ж побачив Степан Трохимович в раптовому світлі вогника? Що б він там не побачив, але що він побачив, до того збентежило його, що він тут же покинув грати й тут же, повісивши гітару на гвіздок, сказав:

— Слухай, Одарко! Чи не пішла б ти додому, бо я спати збираюсь.

IX