Все це трапилось так блискавично, так несподівано, що ніяк не могло не скидатись на сон. Але сон до безкінця не продовжується, і Степан Трохимович мусив переконатись, що він і справді не спить. Особливо ж переконував його в цьому червоненький бантик, що його Степан Трохимович того ж таки вечора зняв з грудей й, загорнувши в газетку, заховав у скриню: бантик і справді лежав у скрині і був стільки реальний, що навіть і говорити про сон не приходилось. Остаточно ж переконала Степана Трохимовича розмова з Мотузкою і саме другого дня.
— Ходять чутки по Кармазинівці относительно вашого шефства! — сказав Мотузка, здибавши Степана Трохимовича біля корита: коваль напував свою білоногу Маньку. — Наскільки вірно — не знаю, але заінтересований від вас самих почути.
Це запитання примусило Степана Трохимовича в перший раз подумати про те, що таке трапилося і як же врешті він мусить реагувати на ці події в його досі занадто спокійному житті.
Як би там не було, а овації, що ними зустрічали його незаможники, вплинули на Степана Трохимовича, надзвичайно! І не тому він другого дня, приїхавши, на завод, знову нічого не зробив, так би мовити, по лінії шефства, що й не думав — робити (як останні чотири дні), а тому, що ходив як в тумані й, крім як про овації, ні про що не міг думати. Овації дуже подобались ковалеві, і він навіть почував себе справжнім героєм. Він навіть уже не гнівався на Кліща, хоч і певний був, що ці овації і є саме робота цієї невгамовної людини. З другого ж боку, ці оплески його, все-таки збентежили, бо вони вимагали від нього відповідної діяльності, а діяти (саме так, як того вимагали від нього) Степан Трохимович все-таки не наважувався. Бентежили оплески і в тому сенсі, що вони його примушували різко розмежуватися і з тими прошарками села, з якими він, по суті, не зовсім хотів розмежовуватись, бо не добачав в цьому ніякого здорового сенсу. Треба було, нарешті, відмежуватися не тільки від досить-таки розумного й іноді дуже корисного, цілком легального Онучки, але, можливо, не можна було й не відмежовуватися від того ж таки Мотузки; хоч офіційно Мотузку вважали за міцного (вредного, правда) середняка, але Кліщ, скажім, називав його куркулем і навіть (це переказували Степанові Трохимовичу) глузував з того, що Степан Трохимович, себто старий робітник, революціонер і навіть батько дітей-комуністів, ходить у супрязі з куркулем. Відмежовуватись від Мотузки старий коваль ніяк не хотів, як з тих міркувань, що Мотузка мав красиву молодицю, яка з охотою слухала гітарних романсів Степана Трохимовича, так і з тих, що без Мотузчиних господарчих послуг Степанові Трохимовичу важко було обійтись.
— Та то… таке! Так… між іншим, — невпевнено відповів коваль на Мотузчине запитання з приводу шефства.
— По Кармазинівці ходять даже чутки, — продовжував Мотузка, — що вас, можна сказати, качали вчора на руках… Наскільки вірно — не знаю, але заінтересований від вас самих почути.
— Та то… таке! — Степан Трохимович покрутив свого сивого вуса, агейкнув на Маньку й змовк.
Власне, Степанові Трохимовичу дуже хотілося трохи попишатися тим, що його винесли з сільбуду на руках, але, з другого боку, він не міг цього зробити, бо певний був, що, як тільки він вимовить перше слово, одразу ж мусить трапитись розрив між ним і Мотузкою. Звичайно, Мотузка йому нічого не скаже, але він, по-перше, негайно ж продасть другого коня (авансу Степан Трохимович так і не дістав), по-друге, не захоче орати його землю і таким чином поставить Степана Трохимовича в дуже неприємне становище (зараз вроді як в супрязі, а тоді, виходить, оддавай в оренду?), по-третє, після розриву, мабуть, прийдеться навіки розпрощатися з чорноокою слухачкою його гітарних романсів, себто з Мотузчиною дружиною.
— Та кажіть вже! — сказав русявий широкогрудий (йому було років з тридцять) Мотузка й почухав собі спину. — Чого там не признаєтеся? Батько тільки-но прийшли з сільради й кажуть, що діло таки було.
— А що тобі таке? — кинув Степан Трохимович, прислухаючись до далекої собачої брехні… — Хіба тобі не все їдно?
— А звісно, не все їдно! — сказав Мотузка. — Якщо вас і справді там вважають за свого вождя, то й нам буде зручніше жити.
Воно бач як! Виходить, що Мотузка на нього не тільки не гнівається, але й ще радий з того, що його так добре зустрічали незаможники? Степан Трохимович навіть кинувся був тут же з захопленням розповідати, як його зустрічали й випроваджували вчора, та вийшло таке діло, що прийшлося себе стримати.
— Воно вірно, — сказав Мотузка, запалюючи цигарку. — Вождьом вас об’язательно треба зробити, за це я голосую двома руками. Та тільки ви не дуже їм довіряйте. Особенно нащот колективізації, бо середнячок наш в колектив не піде, і потім, треба одставить Кліща. Достаточно він людям морочив голову.
Розмова набирала не зовсім бажаного напрямку: як же його одставиш Кліща, як же його обійти колективізацію? Словом, розмова вела до конфлікту, а цього Степан Трохимович не хотів…
Інтересно, що того ж таки вечора зайшла до коваля чорноока Мотузчина Одарка. Пощебетавши трохи з Явдохою Гарасимівною, вона весело посміхнулася до Степана Трохимовича своїми білими, як сніг, зубами й, поправивши на голові хустку, сказала: