Грім гучних оплесків покрив промову оратора, й зі всіх кінців почулись вигуки:

— Просимо! Просимо! Просимо Степана Трохимовича!

Тут уже Степан Трохимович безперечно зблід, і (о жах!) думки, що допіру функціонували йому нібито цілком нормально, вмить зрадили його й до одної вилетіли з голови. І опинився Степан Трохимович з порожньою головою, з блідим обличчям й з неможливим болем біля серця. Серце (саме серце, а не голова) знало, що хоч він досі ніде й не виступав, хоч він ніде нічим і не вихвалявся, але селяни вважали його за дуже розумну людину, за людину, що може їх багато дечого повчити. Серце знало, що його робітничий і революційний стаж, його, нарешті, партійні діти, все це утворило в Кармазинівці обстановку надзвичайної поваги до нього. Але те ж таки серце зараз голосно кричало йому, що ніякої поваги він, мабуть, і не заслужив і що — головне — все це зараз виясниться і він остаточно й навіки загубить авторитет всіма поважаної людини.

— Просимо! Просимо! Просимо Степана Трохимовича, — не стихала зала.

Тоді цибатий Митько-комсомолець підвівся зі свого стільця й, вгомонивши залу, промовив голосно:

— Слово має Степан Трохимович. — І, звернувшись до коваля, сказав: — Просимо, товаришу!

І тоді ж наче сама судьба взяла його під свою безвихідну руку. Стенай Трохимович підвівся й, підійшовши до трибуни, став. І тоді ж, побачивши раптом перед собою ті ж таки симпатичні обличчя, що нещодавно надзвичайно люб’язно посміхалися до нього, він очутився й відчув, що думки знову зашамотіли йому в голові. І потягнула судьба Степана Трохимовича за язика, й сказав він:

— Пробачте, товариші! Я… е… е… е… е… за чотири дні… все зробив. Власне… я вже говорив з редактором… той… Накажи мене Бог, я… все зроблю. Мої діти — комуністи, той… тому запорукою, але е… е… е… я не звик говорити промов…

І сказавши це, Степан Трохимович змовк. І відчув він страшенну розпуку, бо певний був, що наговорив якихось нісенітниць, і певний був, що він уже навіки загубив свій авторитет. Блідний і розгублений стояв Степан Трохимович на трибуні й не рухався. Не рухалась і зала: зала упевнена була, що він далі буде говорити, а Степан Трохимович упевнений був, що він далі жодного словечка не промовить, бо думки йому знову повтікали з голови. Утворилось ніякове становище, і це перш за все зрозуміла президія.

— Товариші! — звернувся до зборів білявий Митько-комсомолець, Степан Трохимович далі, на жаль, не може говорити, бо він нездужає. Це він заявляв у президії, і це ви бачите з його обличчя. («От спасибі, — подумав старий коваль, що вже знову опам’ятався, — виходить, брехня не завжди робить людям зло»: Степан Трохимович нічого не заявляв президії). Але, — продовжував Митько-комсомолець, — нам досить і того, що тут нам сказав промовець. Він сказав, що все зробить як шеф нашої Кармазинівки і що тому запорукою його діти-комуністи. («Невже я це говорив?» — подумав старий коваль). Отже, дозвольте ще раз вітати нашого гостя під імені наших зборів.

Новий грім оплесків розірвав тишу, і Степан Трохимович побачив ті ж таки рідні й надзвичайно приємні обличчя. І тоді ж таки ще раз підвівся Кліщ, і, коли зала вгомонилася, підійшов до Степана Трохимовича (Степан Трохимович, не знаючи, що йому робити, досі не рухався з місця), й, ставши поруч з ковалем, сказав:

— Дорогі товариші! Дозвольте мені від імені всієї комнезамівської маси села Кармазинівки привєтствовать нашого дорогого шефа, которий, як старий уважаємий робочий, має должность притягти до нашого села заводську общественность і розпропагандировати наше село нащот колективізації.

Ще новіший грім оплесків розірвав тишу. Зала, можна сказати, безумствувала.

— Но тим болі, — продовжував Кліщ, дозираючи своїми чорними очима на Степана Трохимовича і посмикуючи свою руду борідку, — тим болі треба привєтствовать нашого дорогого шефа, що він на цьой трибуні побожився і навіть згадав своїх дітей-комуністів. Тепер подозвольте, уважаємі товариші, (тут Кліщ вийняв з кишені якийсь пакунок) почепити нашому дорогому шефу оцей червоний шефський бантик (Кліщ і справді вийняв з кишені червоний бантик і тут же приколов його до грудей Степана Трохимовича). Цьой бантик пущай нагадує нашому дорогому шефу його поточну должность, і пущай він не скісняється: ми йому допоможемо. Ура!

— Ура! Слава, слава! Ура! Слава, слава!

Зала знову безумствувала. Тоді знову підскочило кілька чоловіка до Степана Трохимовича й, схопивши його на руки, понесли до виходу.

Більш питань на порядку денному не було, до того ж і час був досить-таки пізній.

Опинившись на повітрі з червоним бантиком на грудях, Степан Трохимович нарешті зітхнув з полегшенням. Він озирнувся. Навколо нього люди вже не метушилися: темна осіння ніч проглинула останнього незаможника, що допіру виносив його на руках й ставив його ж таки біля сільбудівського ганку.

VIII