Степан Трохимович озирнувся: дідка з костуром позаду й справді не було. Чи не крутнутись додому? Яке йому діло до комнезаму, та й… що йому комнезам? Влада сидить у сільраді, а комнезам вроді як би якась приватна організація. Чого це він має вислухувати її накази? Нарешті, хто це дав право комнезамові тривожити його?
Степан Трохимович був уже в п’ятдесяти кроках до сільбуду. Крізь куряву темної осінньої мжички світлі квадрати сільбудівських вікон виступали соковито, бадьоро й задерикувато: наче шість веселих демонстрантів, вишикувались серед темної ночі й, іронічно посміхаючись, глузували з чиєїсь нудьги й з чийогось незадоволення. Степан Трохимович рідко бував на цьому краю села, але, коли йому доводилось тут проходити, скажім, з Мотузкою, й коли вони бачили такі вікна, Мотузка завжди говорив:
— Неначе як голота засідає… Могло буть, що й комсомольці лапаються.
Степан Трохимович з такою характеристикою не погоджувався, але він не любив і сперечатися з Мотузкою, себто з людиною, що з нею він от уже кілька років ходив у супрязі.
Не сумнівався Степан Трохимович, що і тепер зібралась голота. Що ж до крутнутись додому, то старий коваль все-таки не наважився: сьогодні крутнеться, завтра, припустім, крутнеться, а на третій день? А на третій день все їдно ж задибають. І вирішив тоді Степан Трохимович набратися якомога більше нахабства й, набравшись нахабства, — справді-таки перейти від оборони до наступу. Словом, постановив коваль, зайшовши до сільбуду, кинути зневажливий погляд хоч би на того ж Кліща й сказати:
— Слухайте, хлопці! Що ви зорганізувались і захищаєте свої комнезамівські інтереси — це дуже добре, й я, революціонер і батько партійних дітей, цьому цілком співчуваю. Але покиньте мене, старого, тривожити й нервувати, бо це може погано вплинути на мою заводську роботу, і вам за це Радянська влада не подякує.
І грізно подивившись хоч би на того ж Кліща, старий коваль, згідно категоричного вирішення, мусив негайно ж залишити сільбуд й негайно ж піти додому.
Так складно Степан Трохимович не думав, але сенс його думок наблизився приблизно до цього.
Степан Трохимович ступив на сільбудівський ганок, поскидав з чобіт багно (поскидав віником, що стояв коло дверей) й відважно рушив до хати.
VII
Ч и м з у с т р і л и С т е п а н а Т р о х и м о в и ч ав с і л ь б у д і. В и с т у п М и т ь к а-к о м с о м о л ь ц я
й К л і щ а. С т е п а н Т р о х и м о в и ч г о в о р и т ь
п р о м о в у. К л і щ п р и к о л ю є ч е р в о н о г о
ш е ф с ь к о г о б а н т и к а.
Несподіваний (себто рішуче несподіваний!) грім оплесків зустрів Степана Трохимовича. Грім оплесків був такий раптовий, що старий коваль навіть перелякався. Зупинившись біля порога, він дивився розгубленими очима на присутніх і не знав, що йому робити.
Але оплески не стихали. Вони лютували, вони, можна сказати, безумствували й перейшли, нарешті, в найсправжнісіньку овацію. І тоді ж (о жах!) — з лав зіскочило кілька чоловік і, підбігши до Степана Трохимовича й схопивши на руки його маленьку старечу худобу, понесли його до президії. І тоді ж (о жах!) — зі всіх кінців сільбудівської зали закричало кілька голосів несамовитим голосом:
— Хай живе наш дорогий шеф! Хай живе найстаріший кармазинівський робітник! Хай живе Степан Трохимович! Слава йому, слава! Слава!
Степан Трохимович, власне, нічого не бачив. Він, можна сказати, осліп на мент. Тільки якісь червоні плями бігали перед його очима: очевидно, стрічки гасел, що їх розвішано було по стінах. І тільки коли коваля донесли до трибуни й поставили на ноги й коли, нарешті, сільбудівська зала стихла, — тільки тоді Степан Трохимович опам’ятався.
Перед ним була повна кімната людей(чоловіка з пітораста-двісті), і всі ці люди (незаможники) посміхалися до нього такою люб’язною, такою приємною посмішкою, що розчуленому Степану Трохимовичу навіть сльози виступили на очах. Він зиркнув убік: поруч його за столом (на столі лежала червона сукня) сиділи: Кліщ, Митько-комсомолець (його коваль добре знав, бо й Митько працював на тому ж таки заводі) й ще кілька незаможників. Це була, так би мовити, президія зборів. Але й президія дивилась на старого коваля тими ж люб’язними очима. Навіть Кліщ не менш симпатично посміхався до нього.
— Товариші! — звернувся Митько-комсомолець до волелюдних зборів. — Хто за те, щоб Степана Трохимовича обрати до президії, підніміть руки!
Замість піднятись, руки знову зробили грім гучних оплесків.
— Отже, — зрезюмував Митько-комсомолець, — дозвольте вважати Степана Трохимовича обраним до президії! — і, звернувшись до старого коваля та вказуючи йому на порожнього стільця, Митько-комсомолець сказав: — Степане Трохимовичу, займіть, будь ласка, своє місце!
Степан Трохимович розгублено подивився на присутніх (присутні й досі посміхалися до нього тією ж симпатичною посмішкою), вийняв з кишені хустку й, витерши з лисини піт, сів.
Таким чином старий коваль вскочив уже не тільки в якесь нове навантаження, — він несподівано влетів, можна сказати, в найсправжнісінькі герої.