…Викликав сільський виконавець — це саме він і бив костуром у ворота. Викликав до сільради. Але в яких справах треба було негайно виходити в темну осінню ніч — сільський виконавець пояснити ніяк не міг.

— Може, чогось там з приводу контрактації? — відганяючи Жучка, все таки розпитував трохи схвильований (шефство!) Степан Трохимович.

— Могло буть, що й з приводу контрактації! — відповів сільський виконавець.

— А може, з приводу підсвинка? — вголос примріявся коваль.

— Могло буть, що й з приводу підсвинка! — погодився сивий дідок… і, раптом махнувши костуром, сказав старшинським голосом: — Ну, ну, збирайся скоріше! Чого чухаєшся?

Виконуючи свої обов’язки, сивий дідок не знав поважних людей (за виключенням тієї людини, яка давала йому накази), й тому не пройшло й хвилини, як Степан Трохимович ішов до сільради.

Стояла і справді темна осіння ніч. Мжичив дрібний дощик. Мало не по всіх хатах блимали каганці. Десь гризлись, схопившись не на життя, а на смерть, два пси, й це, очевидно, тривожило інших собак: зі всіх кінців чути було виття й брехню. Якась жінка праворуч (можливо, й чоловік) не встигла набрати води, й тому праворуч рипів журавель. І всі ці звуки осінньої ночі, раптом збившись докупи, зробили Степанові Трохимовичу найсумніший сум.

Він згадав свою молодість, згадав парубкування й багато дечого згадав.

«Словом, було діло, — подумав старий коваль, — а тепер от нема! Старість прийшла: сиві вуса, широка лисина, навіть темні очі вицвіли (тільки-но вчора дивився в дзеркало!) — нема молодого часу».

Тиждень тому, йдучи з полустанка, Степан Трохимович в цьому остаточно переконався, — він побачив, що вже йому не наздогнати молодиків. І коли Явдоха Гарасимівна запевняє, що він ще дуже непогано наздоганяє молодиць, то на те ж і приказка приказує: сивина в голову, а чорт в бороду, чи то волос сивіє, а голова шаліє.

Степан Трохимович, так би мовити, уявно розмовляв з Кліщем: бачиш, який я старий, а ти мене в шефи! Мені, голубе, тепер на гітарі грати, а ти мене — он куди! Синицю й на салі поклади, то синиця синицею.

Після довгих вагань на випадок зустрічі з Кліщем Степан Трохимович нарешті постановив перейти в контратаку: так він розчулився, згадуючи свої молоді літа, й так йому обридло це осточортіле шефство… Ну, попрацював, ну, й буде! Говорив з редактором, говорив…

Тут коваль згадав, що він ще й вроді як би взявся виконувати обов’язки сількора, і ця згадка остаточно зіпсувала йому і без того поганий настрій.

— І-і-і! — вголос подосадував Степан Трохимович і зупинився перед калюжею: він метикував, як би йому її обійти.

— Ач, як не люблять ходити до сільради! — сказав ззаду сільський виконавець (в таких випадках він завжди йшов ззаду). — Ач… А як же мені, старому, кожного дня бігати по дворах?.. Ну, ну, йди! Чого огинаєшся?

Степан Трохимович хотів був огризнутися, але й тут же передумав: по-перше, сільвиконавець і справді був трохи старший за нього (старіший років на двадцять), по-друге, дідок воістину не знав спокою, і вдень, і вночі, коли загадають, бігаючи по дворах, по-третє, революціонерові, батькові великих дітей, до того ж старому робітникові, зовсім не личить входити в конфлікт із сільською біднотою.

У сільраді зустріли Степана Трохимовича здивованими очима: такими очима зустрів його, саме секретар сільради.

— Нічого не знаю! — сказав секретар сільради. — Я вас не викликав! — І, звернувшись до сільвиконавця, секретар поцікавився: — Хто ж це тобі загадував?

— Та Митька ж загадував! — відповів дідок. — Казав, щоб я його сюди привів.

— От, от: «привів»! — секретар сільради помахав руками, набравши в легені повітря, промовив:

— Слухайте, діду! та доки ж ви будете по-старорежимному висловлюватись?.. «Привів»! Що вони (секретар вказав на Степана Трохимовича), арештовані, чи що?

— А як же я їх взиватиму? — спитав збентежений — Скажіть мені, старому, то я й знатиму.

— Та нічого, я не ображаюсь! — махнув рукою й Степан Трохимович. — Старій людині важко звикати до нових порядків… Так куди ж це мені йти?

— Ви підіть, мабуть, до сільбуду, — сказав секретар — Це вас викликав голова комнезаму. Зараз у них зібрання.

«От тобі й маєш! — подумав Степан Трохимович, виходячи на вулицю. — Передчуття не помилилось: хто ж, як не Кліщ, викликає мене? Наказав голові комнезаму — той і потягнув із хати!»

Особливо ж неприємно було Степанові Трохимовичу, що мав він розмовлятити з Кліщем не віч-на-віч, а в присутності всього активу незаможників. Степан Трохимович уже уявляв, як його зі всіх кінців закидають запитанням: мовляв, що ж він зробив в напрямкові своїх обов’язків як кармазинівський шеф? Уявляв, як посиплються на нього нарікання й, можливо, навіть глумливі репліки, як, нарешті, його, досі поважану людину на селі, висвистять не тільки на весь сільбуд, але й на всю Кармазинівку. Степан Трохимович добре знав Кліщів норов, і він знав, як впливає цей норов на комнезамівський актив. Можна вскочити в таку неприємність, що потім цілий вік будеш шкодувати.