— От морока! — почухався з досади Степан Трохимович: вже перерва кінчалася і він поспішав до цеху.
Дуже досадно було Степанові Трохимовичу. Досадно було тому, що він так нічого й не узнав з приводу шефства (щоб… не шефствувати!): досадно було тому, що, замість поінформуватись, вскочив у друге навантаження. І особливо ж досадно було Степанові Трохимовичу, що, як він не ламав голови, як він не напружив всі свої розумові сили, — йому так і не пощастило вирішити, на кого ж він мусить досадувати?
«Ех, — подумав старий коваль, — внесе нечиста, мабуть, не винесе й Пречиста!»
VI
С т е п а н Т р о х и м о в и ч з а с п о к о ю є т ь с я.Я к в і н в і д н о с и т ь с я д о к о м у н и, щ о
«с т р о ї т ь с я». С т е п а н а Т р о х и м о в и ч а
в и к л и к а є с і л ь р а д а. П р о щ о д у м а в
к о в а л ь, і д у ч и з с і л ь с ь к и м в и к о н а в ц е м,
а т а к о ж і б е з н ь о г о й д у ч и д о с і л ь б у д у.
Але всьому єсть межі. День, два, три, скажім, похвилюватись можна. Воно навіть трохи освіжає людину. Але довго хвилюватись — не рекомендується. Особливо ж тоді, коли хвилюється людина літня, хоч би вона й була в досить доброму, бадьорому стані.
Заспокоївся нарешті й Степан Трохимович. Власне, не те щоб заспокоївся (серце весь час тривожив якийсь біль ), але, у всякому разі, збігавши до редакції й несподівано діставши там нове навантаження, він уже нікуди не бігав і тільки став обережніш проходити через заводський двір, запобігаючи зустрічі з редактором (другого дня він там його, наприклад, бачив) і з нетерпінням чекаючи того радісного моменту, коли Кліщ забуде про своє шефство. Словом, трохи поговорили, трохи потурбувались (тим самим виконавши свій громадський обов’язок), а тепер можна й відпочити. А щоб почувати себе цілком спокійним (все ж таки за головну небезпеку править Кліщ), треба, скажім, прийшовши з заводу, не виходити на вулицю, а лягаючи спати, добре зачинити віконниці — воно тебе й не видно. Кліщ може набратись нахабства й прямо зайти до хати? А може, й не зайде — то хто й зна! Може, він уже й забув?
Саме такої струсевої політики Степан Трохимович притримувався чотири дні: з того часу, як він завітав до редакції вияснити дещо з приводу свого шефства над власним селом Кармазинівкою, минуло саме чотири дні. Всі ці чотири дні стояла добра година. На п’ятий, прийшовши з полустанка, Степан Трохимович переконався, що осінь всерйоз задощила: навіть у дворі повно було багна. Степан Трохимович перезувся (за літньою звичкою він надів башмаки, а вечірнє болото, вже вимагало чобіт) і спитав у Явдохи Гарасимівни про новини: тепер, повертаючись з заводу, він кожного разу цікавився новинами, маючи на увазі того ж таки невгамовного Кліща. Довідавшись, що ніяких новин нема, себто ніхто до нього не приходив, Степан Трохимович покрутив свого сивого вуса і сказав:
— Слухай, стара! Оце мене обрали на шефа, так не знаєш, як там з комуною? Строїться?
— Та нібито строїться! — відповіла Явдоха Гарасимівна, пораючись біля посуду. — Вчора забігла Маланка Чепурненкова: присоглашала подивитись, як вони ремонтують бородаївський будинок. А втім, — невідомо до чого зітхнувши, додала вона, — може, й не построять!
— Гм! Виходить, значить, що строїться, — сказав старий коваль і, ще раз покрутивши свого сивого вуса, теж зітхнув.
Одним словом, зітхнули обидва: він і вона, себто коваль і ковалиха.
Але чого зітхнув Степан Трохимович? (Чого зітхнула Явдоха Гарасимівна, цим, може, ніхто й не цікавився). Того, що комуна «строїться», чи того, що вона «може й не построїться»? Як революціонер, він міг зітхнути лише з останньої причини — (з того, що комуна «може й не построїться»), але як ш е ф, він, правду кажучи, і не знав, чого йому зітхати: коли комуна його не буде чіпати — він глибоко зітхнув би, що вона «може не построїться», в противному разі — хай би вже вона почекала: чого поспішати? У всякому разі Степан Трохимович, згадавши, що пан Бородаївський, будинок якого комуна зараз ремонтує, колись досить добре ставився до нього, п о д у м а в ш и д о т о г о ж, що Явдоха Гарасимівна, зустрічавшись на ремонті з Кліщем, своєю присутністю може нагадати Кліщеві про шефство, сказав:
— Ти, Дуню, краще не ходи. Хай собі строїться: не заважай їм!
— Це ти про бородаївський будинок? — спитала ковалиха.
— Та авжеж! Маланчине діло присоглашати, а твоє діло не заважати… Не люблю я, як ото працюєш, а воно тобі на очі лізе!
— Та чого ж я їм буду на очі лізти? — почала була Явдоха Гарасимівна, але у цей момент на дворі дзвінко загавкав Жучок і в ворота хтось енергійно постукав костуром.
Степан Трохимович здригнув. Не тому здригнув, що її перелякався (як лякатись кожної дрібниці, так і переляку не вистачить), — він здригнув тому, що стук був занадто несподіваний.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .