Розумів все це старий коваль? Спершу не дуже: в перші роки відбудовчого періоду він, цього не добирав. Але коли по цехах громадське життя закипіло, що називається, до відказу, Степан Трохимович не тільки все це усвідомив, але й відчув себе (принаймні трохи) винним. Що ж зробив Степан Трохимович, відчувши себе (принаймні трохи) винним? Можна сказати — нічого! Подумав, що це погано, подумав потім, що йому як старій людині можна (принаймні трохи) пробачити, й, таким чином заспокоївши (принаймні трохи) свою робітничу совість, поплив за тихою течією роками вихованих звичок. Іноді він, випадково присоромлений якимсь робітником-активістом, іноді навіть молодиком-активістом, думав, що треба щось зробити, але — і тільки: далі думок справа не посувалась. Показавши тому ж таки, скажім, молодикові-активістові свої сиві вуса й широку лисину, лаврик знову ліз, у мушлю й чекав нальоту якогось нового молодика-активіста.

Проте приймаючи ці нальоти з цілковитим, до речі, усвідомленням, що інакше й не може бути, Степан Трохимович особливої тривоги не відчував і вони його не бентежили.

Зате Кліщ його збентежив, можна сказати, надзвичайно, і не стільки тим надзвичайно, що показав, як він, Степан Трохимович, старий робітник і революціонер, далеко опинявся у хвості навіть від  с е л я н и н а  Кліща, скільки тим, що, відірвавшись від громадського життя, коваль ніяк не міг уявити себе в ролі шефа, попросту кажучи, не знав, що він має робити, які його обов’язки тощо. Словом, Степан Трохимович мусив себе в громадському сенсі скомпрометувати уже й на селі, а це, по-перше, дуже болюче било по його самолюбству, по-друге, його невміння налагодити зв’язок з заводом Кліщ, скажім, міг поцінити як його небажання зробити це. Себто? Себто це, у свою чергу, озброїло б проти нього Кліща і — що особливо бентежило Степана Трохимовича — мало не всю бідноту й чималу частину середняків, бо коваль добре знав, що й ці — біднота й частина середняків — думають цілком також, як і громадянин Кліщ.

«З ким же б це порадитись? — міркував Степан Трохимович, підходячи до полустанка. — 3 кимсь із своїх хлопців (він мав на увазі поїздників)? Так вони ж, мабуть, менш за мене знають! (Степан Трохимович, власне, й не знав, скільки  в о н и  знають, не відвідуючи сільських зборів). Піти до цехкому? Так там же побачиш тільки баришень, бо активісти, мабуть, на виробництві і їх навряд чи зловиш. Піти до ячейки? Знову-таки, незнайомий народ».

І тільки виходячи з вагона, Степан Трохимович розв’язав це головоломне питання: він піде до редакції заводської газети й там поговорить з тим редактором (чи як його там!), що на день роковин 1905 року приймає від нього спогади і фотографічну карточку.

Зайшов до редакції Степан Трохимович у час перерви. Зайшов, до речі, зовсім не з тим почуттям упевненості, з яким заходив зі спогадами. В кімнаті було дуже накурено й стояло, сиділо й напівлежало чимало людей. Більшість нічим не відрізнялася (зовнішньо) від Степана Трохимовича: ті ж засмальцьовані блузи, ті ж чорні обличчя і руки. Ці люди, безперечно, були такими ж робітниками, як і Степан Трохимович, тільки якихось інших цехів (завод мав тисяч двадцять, і всіх, особливо молодих, старий коваль не міг знати). Але така більшість, засмальцьована, Степана Трохимовича не цікавила, і він став приглядатись до меншості, себто до тих, що вдягнені чистенько. Серед чистеньких він, на жаль, не знайшов потрібного йому редактора (чи як його там!). Отже, треба було чекати, коли прийде. Спершу ніхто Степана Трохимовича не помічав: до редакції завжди заходило багато народу, і коли комусь потрібна була якась справка, він сам звертався до відповідної людини. Нарешті один із чистеньких його помітив.

— Може, ви, папашо, принесли якусь замітку? — спитав чистенький, чорненький і до того ж в рогових окулярах.

— Та ні, — сказав Степан Трохимович. — Це я чекаю тут…

— Кого ж ви чекаєте? — допитувався чистенький.

— Та я чекаю отого хлопця, що… бере в мене спогади про п’ятий рік.

— А навіщо ж він вам? — знову допитувався чистенький. — Може, ви мені скажете?

— А ви ж хто, будете? — несміливо запитав Степан Трохимович і висякався.

Присутні (власне, кілька чоловік із них) раптом зареготали.

— От так робітник! — сказав один із них. — Та ще й старий робітник: не знає нового редактора.

Степан Трохимович зовсім розгубився. Коли б його, революціонера і, можна сказати, мало не першу людину на селі (сам коваль вважав себе саме за першу без всяких «мало не»), побачив в цей момент хоч би той же Кліщ, ковалевому авторитетові прийшов би безповоротний, остаточний і навіки кінець: в редакції стояв не Степан Трохимович, не поважний робітник з почуттям власної гідності, а смішний, невиправдано переляканий обиватель.

— Товариші, як вам не соромно! — суворо кинув редактор і, беручи Степана Трохимовича під руку й одводячи його в куток, сказав: — Так говоріть же, папашо, чого ви прийшли?

— Бачите… така справа! — почав був несміливо старий коваль. — Живу я, значить, на селі: приїздю на завод робочим поїздом. Так от така справа… вибрали мене на селі шефом. — Степан Трохимович ще раз висякався й, не знаючи, що далі говорити, змовк.