Попереду у нього йшло кільки сот козаків з рушницями, слідом кільки тисяч неузброєних селян несли оберемки хмизу, щоб закидати тим хмизом рівчак, за ними дві з половиною тисячі селян несли півсотні довгих драбин, зроблених так, що на всякій драбині двоє козаків мали лізти поруч; позаду ж всіх йшли узброєні шаблями й списами козаки, що мали по драбинах штурмувати стіну.

Знаючи про височінь мурів та глибочінь рівчака, Чорнота розумів, що вдертись на стіну йому пощастить тільки при умові, якщо він підійде до мурів і закидає рівчак потай од польських вартових, і через те він сам йшов пішки попереду козаків, показуючи стежку до того мосту, через який пропускали у місто селянок.

Було вже зовсім темно, і доводилось добре придивлятися до стежки, щоб не потрапити у болото. Коли до мурів лишалося гонів з двоє, поперед нього виникла з темряви постать людини і з жахливим скриком кинулася бігти назад до города.

Догадуючись, що то був втікач з Замостя, несподівано застуканий їм на своєму шляху. Чорнота мав за потрібне піймати його, щоб втікач, добігши до хвіртки, не збентежив би всю кріпость. З такою метою він кинувся доганяти невідомого, але той, побачивши погоню, вихопив з-за пояса пістоль і випалив у Чорноту. Куля не влучила, бо втікач поспинався, але все ж таки той постріл накликав на козаків нещастя, бо вже через хвилину на мурах заворушилися вартові. На гіршу біду, з другої стежки Чорнота почув несамовитий скрик знакомого голосу рудого Лейби:

— Ой вай мір! Змилуйтеся!

Не вспів Чорнота гукнути до Лейби, щоб не рушився з місця, як той кинувся тікати до кріпості, сотник же Кухольчук, що вів на тій стежці перед козакам, щоб не дати Лейбі втекти і виказати про них полякам, випалив у нього з рушниці і вбив сердешного на місці, збивши у кріпості ще більший бешкет.

Козацький ватажок бачив, що доля йому не сприяє, та не такий вже він був, щоб легко скоритися зрадливій долі. Не маючи часу подивитись, що сталося з Лейбою, він кинувся вперед, щоб скоріше добігти до окопів, поки вороги не збіглися.

— Швидше, діти! Швидше до мурів! — закликав він за собою козаків. — Закидайте рівчак, поки вороги не опам’яталися!

Кільки тисяч селян підбігало сотнями до рівчака, і в’язанки хмизу цілими хмарами летіли униз, де замість води була сама тванюка.

Місток для піших людей поляки вспіли підняти зараз же після перших пострілів, тепер же, як тільки почали козаки закидати рівчак, з мурів почали стріляти спочатку тільки поодинокі вартові, але щодалі постріли частішали.

— Скоріше, скоріше, панове молодці, — підбадьорював селян Чорнота, ходячи понад рівчаками. — Жвавіше тягніть драбини!

В’язанки хмизу хутко летіли униз, і дно рівчака щохвилини піднімалося угору, та все-таки, щоб закидати рівчак, треба було немало часу. Врешті-таки у кількох місцях він був закиданий, і, як морська хвиля підкочується до берега, так козаки перебігли через рівчак і спинилися тільки біля мурів.

— Драбини сюди!.. Драбини!

От підтягли й драбини і почали їх піднімати. Довгі були ті драбини й важкі… Треба було довгих дрючків, щоб їх підважувати. Доводилося знову гаяти час, а проте у Замості давно вже всі піднялися на ноги.

Поки притулили козаки до стін драбини, на мури до гармат прибігли вже пушкарі, і перша ж гармата обсипала козаків залізними горіхами. Слідом прибіг з кількома хоругвами жовнірів комендант, і після деякої метушні з мурів почалася рясна пальба.

Великий гомін збився біля мурів: козаки вже лізли по драбинах, враз цілими десятками, але жовніри кидали з мурів заздалегідь наготовлені каміння й навіть колоди, збиваючи з драбин униз і калічачи враз по кільки десятків козаків. Хрящали козацькі кістки, трощилися колодами голови, і на землю замість людей падали знівечені козацькі трупи.

Попід стінами пішов стогін сотень покалічених козаків, на мурах же голосно святкували перемогу.

Вже з півгодини лізли козаки на стіни, а ще ніхто не доліз до верху. Сум узяв козаків за серце. Попід драбинами вже лежали купи мертвих і скалічених, і всі побачили, що лізти на драбину все одно було, що йти на видиму смерть. Чорнота помітив, що козаки почали вагатися.

«Не вернуся звідсіля живим! — рішив він. — Не дам зрадливому гетьманові з себе глузувати!»

— Панове молодці! — гукнув він до козаків. — Брати мої рідні! Діти мої безталанні. Глузують з нас вороги наші на мурах!.. Святкують наше безголов’я! Не дамо ж сміятися з себе! Не втопчемо козацької слави у болото! Кому мила Україна та дорога козацька слава — гайда за мною!

З тим він вихопив з піхов шаблю, взяв її за поперек у зуби і кинувся на драбину.

— Куди ти, Чорнота? Схаменися! Пожалій свою долю молодецьку! — гукали до нього полковники. Але козаки знову палахнули одвагою.

— Не дамо, пани-брати, самому обозному загинути! — почали вони гукати. — Гляньте, як він дереться! Що за лицар завзятий… Аж любо глянути! Нумо, всі на драбини!

От знову драбини почорніли од натовпів козаків, а попереду всіх, вище всіх, стрибаючи з щабля на щабель, ліз Чорнота.