Про те, що Чорноту захоплено, знав уже навіть сам король і звелів його, як одного з найближчих дорадників Хмельницького, що ввесь час намовляв гетьмана йти на Варшаву, одвезти до столиці і там привселюдно четвертувати.

Недалеко од Замостя пан Преслав спинився на ніч на лісовій галявині. Поляки порозсідлували там коней і захожувалися коло вечері. Чорнота ж сидів на землі, притулившись до дуба.

На землю вже спадала ніч. Птаство у лісі потомилося, і замість його веселого щебетання понавколо засюрчали Цвіркуни та запалили свої ліхтарики блищаки. Лісова тиша закликала до покою, і Чорноті теж забажалося покою непорушного… у тому царстві, де ніхто б уже не кепкував з ув’язненого бранця, як кепкував з нього під час всієї подорожі пан Преслав.

Придивившись до дерев, що оточали лісову галявину, Чорнота пізнав сухого дуба, що стояв за кільки кроків од нього: біля того дуба він обідав, коли вів з Лабунів козаків на штурм Замостя. Зразу ті часи його життя, коли він поранений на штурмі лежав у Лабунах, а Галина прийшла до нього з Замостя, щоб біля нього ходити, встали у згадках козака до самої останньої дрібниці, і Галина уявлялася йому тепер як свята мучениця, як янгол, що сходив з неба тільки для того, щоб освітити його душу й надати певного щастя його бурлацькому козацькому життю.

Як любо здавалося йому тепер тут, біля тієї оселі, де вони з Галиною єдналися душами.

«Вмерти б тут, біля того місця, де я зазнав найбільшого щастя! — впало у голову козака. — І як би гарно було не дати ворогам поглумитись над моєю мукою й посвяткувати моє прилюдне катування!.. Нащо їхати за смертю до чужої Варшави, коли можливо здобути собі вічний спокій тут, де вітала, а може, вітає й зараз, свята душа його коханої. Та тільки як перенести себе у те чарівне царство довічного покою, коли не маю зброї і до того ж мені покручено руки?»

У ту мить погляд козака знову впав на сухий дуб.

«А він же міцний… крем’язний, як залізо… — промайнуло у голові козака. — Об нього головою… і душа полетить до неї…»

— Що, проклятий хлопе, замислився? — почувся голос пана Преслава. — Мабуть, несолодко їхати на смерть. Ха, ха! Ти ж все намовляв Хмельницького, щоб іти разом на Варшаву; ну от тепер ми й уволимо твоє бажання: покажемо тобі не тільки Варшаву, а ще й ту шибеницю варшавську, що на ній будуть тебе четвертувати!

Чорнота подивився на шляхтича поглядом, повним зненависті й зневаги, і, скочивши на ноги, побіг до сухого дуба.

— Держи, держи! — гукнув пан Преслав, кинувшись переймати козака, та тільки було вже запізно: біля дуба почувся хряск кісток, і Чорнота з розбитою головою впав мертвий на траву.

---------—
Примітки:
[1] «Язиками» звалися люди з ворожої сторони, через язик котрих можна було дізнатися про заходи й становище ворожого війська. (Тут і далі примітки автора).
[2] Себто: вирізати з шиї ремінь так, щоб скривавлене на шиї тіло здавалося червоною стьожкою.
[3] Ігумена.
[4] Так поляки прозвали загони Полуяна й Остапа.
[5] По-російському — свита.