Хмельницький одійшов до столу і довго сидів біля нього, мовчки схиливши голову на руки. У хаті стояла важка тиша. Христина й Криця почували себе ніяково і не знали, з чого почати розмову.
Нарешті гетьман наче прочуняв і обізвався:
— Христино! Дай мені горілки. Тяжко мені від прокльону побратима! Нехай, може, хоч горілкою заллю своє горе, що не розуміють мене навіть найближчі мої приятелі.
Христина постановила на стіл сулійку з горілкою і дещо до закуски. Хмельницький налив дві чарки і звернувся до Криці:
— Випий хоч ти, пане сотнику, зо мною, коли господар лежить!
— Я, пане гетьмане, не звик пити серед ночі! — одповів Криця.
Хмельницький хитнув головою:
— Так… так… Добре! Це, мовляв, тільки ти, гетьмане, такий п’яниця, що серед ночі п’єш! Ну що ж? Вип’ю й сам, коли всі мене цураються…
— Та ні, пане гетьмане! — схопився щиросердий Криця. — Хіба ж я цураюся? Якщо вам самому сумно пити, так я вип’ю.
Він сів до столу насупроти гетьмана і випив разом з ним.
— Послати треба ранком у Львів по найкращого лікаря… — сказав Хмельницький Криці, трохи заспокоївшись.
— Не треба! — обізвалася, почувши те, Христина. — Я йому скоріше вигою рани, ніж лікар.
— Знахаруєш?..— глянувши на Христину суворо, спитав гетьман. — Ну гляди ж мені: як за три дні Йванові не полегшає, то погано тобі буде.
Хмельницький знову деякий час просидів мовчки замислений, далі ж налив собі чарку і, випивши її, сказав:
— От так, пане сотнику… Визволяв Україну од ляхів-гнобителів Наливайко, визволяли Лобода, Трясило, Жмайло, Павлюк, Остряниця… А чого досягли? Не зуміли вони свою неньку визволити, а тільки тяжчого ярма їй добули! А я от зумів! Я погромив поляків під Жовтими Водами, під Корсунем і під Пилявою… Та як ще погромив? Так, як споконвіку ніхто їх не громив.
— Козаки побили ляхів, а не ти! — обізвався Чорнота. — Козаки та посполиті життя своє віддавали, а ти тільки дивився!
— Так-так, братику… козаки! — спокійно повів Хмельницький далі. — Хіба я ганю козаків? Та тільки вони й тоді не шкоділи свого життя, як ходили з Павлюком, Гунею та Остряницею… А отже, не подужали поляків. А зо мною подужали. От ти й міркуй, у чому тут річ… А тепер от, коли Богдан побив ляхів і вискріб їх геть з України, як гній з пораненого тіла… тепер всі стали розумніші за нього. Тепер уже годі слухати Богдана!.. Тепер уже й іншого гетьмана можна обрати!.. Тепер уже Богдан зрадником став!..
— Не потурай ляхам! — обізвався Чорнота. — Не вигубляй козаків — не будемо зрадником звати! За що ти вигубив неузброєних людей у гуляйгородині?
Гетьман підняв голову і, метнувши грізно очима, вдарив долонею по столі.
— Щоб корились своєму гетьманові, а не ґвалтували на чорних радах! Коли гетьман зумів перемогти польське військо, так він зуміє й вдержати ту волю, що здобув Україні! Ваша думка така, що треба розвалити Польщу дощенту, моя ж така, щоб жити з нею у вільній спілці, бо як розвалимо Польщу, то зараз порозтягають її сусіди. Розтягаючи ж її, порозтягають і нас, що стоїмо на шляху!
— Між козаками й ляхами вже не може бути згоди! — обізвався Чорнота.
— Буде те, що Бог дасть… А треба дбати про те, щоб така згода була можлива. От тепер поляки обирають нового короля. Я написав до сейму, щоб обрали Яна-Казиміра, бо я вже з ним змовився: Україна при ньому буде вільним князівством у рівноправній спілці з Польщею. Якщо ж пани мене не послухають та оберуть королем когось іншого, так тоді я піду на Варшаву, настановлю королем, кого сам забажаю, і примушу панів робити те, чого я хочу!
— Ох, ох, ох! — простогнав Чорнота. — Мало ще навчив тебе Чаплинський польського братерства, як засік на смерть твого сина та одібрав дружину!
На обличчі гетьмана відбилися болючі згадки, і він схопився з-за столу.
— Не нагадуй мені про те, що рве мою душу! — Він трохи походив по хаті і сказав спокійніше: — Того, що було, вже не повинно бути. Тепер пани повинні схаменутися і поводитись з нами по товариству.
— Ох, тяжке буде у тебе похмілля після лядського меду… — не вгавався Чорнота. — Та шкода, що те похмілля буде не тобі самому, а через тебе й усій Україні!
Хмельницький наблизивсь до недужого.
— Ну годі, Йване, сперечатись! — сказав він щиро. — Прости мене та спи спокійно.
— А я завтра знайду такого зілля, — обізвалася Христина, — що недужому зразу полегшає.
Надворі вже благословлялося на світ. Гетьман пішов з хати, Крицю ж Христина попросила лишитись біля недужого, бо сама лагодилася йти по зілля.
Через годину стара жінка ходила вже по пролісках, вишукуючи зілля, у голові ж у неї стояла все одна думка: «Він мучиться й горить, мов у огні; серце його прагне милування від руки тієї, кого покохало; вона ж, що теж його кохає, — тут, за півмилі, і не знає того, не відає…»
Щиросердна жінка знайшла зілля для рани козака, надумала й того, як добути ліків для його серця. Весела повернулася вона до хати і, упорядкувавши все біля недужого, пішла по сусідах добувати дівоче українське вбрання. Шукати його було недовго, і у обід Христина повернулася до хворого; надвечір же, нагодувавши обох козаків, попросила Крицю переночувати біля Чорноти, а сама, заховавши дівоче вбрання у кошик і заклавши його зверху буряками, пішла на вулицю.