Увесь пишний натовп козацької старшини стояв на шпилі гори, оглядаючи далекий город.

На південь од Замостя блискучою блакитною пеленою розлягалося велике озеро, а з півночі та з заходу можливо було наблизитись до Замостя, так зате з цього боку, од самого озера та аж до болот, простяглися високі мури з необоримими грізними баштами. До сих-то мурів і повернула вся козацька старшина, щоб подивитись на кріпость зблизька.

Що дужче вони наближалися до Замостя, то стіни його й башти все вищали і, врешті, встали у всій своїй грізній красі. Вони були сажнів з вісім заввишки, башти ж піднімалися ще сажнів на чотири над стінами. Верхи стін і башт були помережані зубцями, а поміж тими зубцями чорніли жерла великих гармат. Упродовж всієї стіни, ближче до її верху, випинався уперед над рівчак мурований пояс такого вигляду, наче товщезний обруч, щоб до стіни неможливо було приставляти драбин. Під мурами чорнів глибокий, повний води, рівчак, а мости, які були перекинуті через той рівчак, тепер були підняті і притягнені ланцюгами до брам.

— Бачили? — з посміхом звернувся Хмельницький до старшини. — Я казав, що у Замості нам меду не пити, хіба що вхопимо біля нього шилом патоки!

Полковники дивилися похмуро. Всі добре розуміли, що козацькими гарматами таких мурів не розіб’єш, рівчака нічим не закидаєш і драбин до стіни не притулиш.

— Та й немає нащо нам цю патоку куштувати!.. — обізвався ясноокий Богун.

— От я радий, Іване, що ти тієї ж думки, що й я! — сказав гетьман.

— А ти не дуже радій… — спокійно одповів Богун. — Ти гадаєш, що я веду до того, щоб не йти на Варшаву; я ж тієї думки, щоб лишити під Замостям тисяч двадцять козаків, а з останнім військом простувати на Варшаву.

— Правду говорить Богун! Це найрозумніше. Нема чого й вигубляти козаків під Замостям. Обложимо його… Нехай ляхи там пацюків їдять, а ми тим часом будемо у Варшаві солодкі меди та венгерське пити!

Але гетьман Богунової ради і слухати не хотів. На його думку, поділяти військо взагалі було небезпечно, лишати ж ворога позад себе було навіть нерозумно. Даремно Богун впевняв Хмельницького, що Вишневецького у Замості немає, а що кільканадцять тисяч війська, що там замкнулося, то все втікачі з-під Пиляви і ніколи не наважаться навіть носа висунути за браму; він уперся на своєму, що не покине ворога позад себе.

Після довгих суперечок слово взяв Чорнота:

— Як не хочеш, пане гетьмане, Замостя обминати, так треба його добувати!

— Не буду й добувати… — коверзував Хмельницький, — бо це було б божевіллям!

— А як не хочеш ані обминати Замостя, ані добувати його, — говорив Чорнота зовсім спокійно, — то не треба тобі й гетьманувати!

— Як-то? — спалахнувши, спитав Хмельницький.

— А так, що скинемо тебе з гетьманства і одберемо булаву, а доручимо її такому, що буде краще дбати про потреби рідного краю!

Хмельницький, почувши, що говорив Чорнота, зразу аж зблід на виду, далі ж ввесь налився на обличчі кров’ю.

— Коли б хто інший, — промовив він, — а не ти, Йване, отаке мені сказав, я розтрощив би йому голову булавою! Який же божевільний візьметься добути Замостя!

— Я візьмуся! — одповів Чорнота. Саме у ту мить з башти кріпості пролунав вибух гармати, і над головами козацької старшини прогуділо ядро.

— Іди на Замостя проти моєї волі, коли маєш таку охоту! — голосно, щоб усі чули, проказав гетьман. — Я тобі не забороняю; тільки сам будеш і одвіт за те давати!

Тут з мурів Замостя почувся другий вибух гармати, і ядро, вдарившись об землю недалеко козацької старшини, вкрило всіх курявою.

Хмельницький повернув коня од Замостя, і вся козацька старшина поїхала до свого табору.

З другого дня Чорнота почав облогу Замостя. Біля цього города, як і біля Львова, були передмістя. У ті передмістя Чорнота й постановив кільки козацьких повків і з ними почав обкопувати город з східного боку рівчаками і обсипати валами, щоб на тих валах поставити гармати. Разом з тим він почав одводити од Замостя річку, щоб лишити місто без води і, висушивши кріпостні рівчаки, зробити її легше приступною.

Робота була забарна й важка, — земля вже промерзла, і козаки, копаючи, і мучилися, й ремствували і на гетьмана, й на Чорноту.

Через морози гетьманський табір був не у полі, а у селі Лабунях, біля лісу, за півмилі од Замостя. У одній з хат того села жив і Чорнота, і щовечора він повертався сюди втомлений, холодний і невеселий. Єдиним його товаришем і бесідником у ті довгі осінні вечірні часи була Христина. Від самої Пиляви вона їхала за козацьким військом у обозі, у ті ж дні, коли військо спинялося, Христина приходила до намету або до хати Чорноти, слуговала йому й розважала, як уміла. Вона знала про те, що козацький полковник закоханий у її вихованку Галину, і згадки про молоду панночку були найбільше улюбленою розмовою її з Чорнотою.

Коли за часів облоги Львова Христина почула од полковника, що він бачив Галиночку і які були з того наслідки, вона дуже тужила і шкоділа, що все сталося так несподівано, що вона не вспіла побачитись з своєю дитиною.