— Вона кохає тебе, пане полковнику! — говорила Христина. — Сердешна дівчина боліє серцем за тобою, та боїться батька. Батько ж її справді упертий і запеклий і з шляхетством своїм носиться, як з писаною торбою. Коли б я побачилась з нею, я умовила б її покинути батька.
— Не годиться умовляти, Христино! — одповідав Чорнота. — Нехай дівчина сама прислухається до свого серця і знаходе собі щастя.
Розмова про Галину велася між Христиною й Чорнотою під Замостям не один раз. Христині дуже хотілося довідатись, чи у Замості пан Януш, чи поїхав далі. Це питання не покидало жінки, бо жити так довго, відокремлюючись од своєї укоханої годованки тільки мурами кріпості, і не бачити її, було для Христини дуже тяжко.
Вона часто ходила побіля мурів Замостя з надією побачити свою панночку, і хоч цього й не траплялося, зате вона добре огляділа всі стежки до кріпості і одного вечора нагляділа, що селянок з молоком, маслом та овощем поляки щодня після заходу сонця впускали у кріпость, спускаючи для цього вузенький місток у далекому кутку кріпості, з боку болотів.
Чорнота, почувши про це од Христини, здивувався і хотів було постановити біля того місця залогу, та згодом передумав і звелів жінці нікому про те, що бачила, не говорити, маючи надію скористуватись з тих відомостів, коли буде потрібно.
З того дня він переодягався селянином, ходив вистежувати, якими шляхами приходять селянки, і упевнився, що через болота єсть ледве помітні стежки. Тоді у Чорноти виникла думка добути Замостя штурмом з боку болотів, бо по всьому знать було, що звідтіля поляки не сподівалися нападу і мури з того боку Замостя були найнижчі.
Тут саме сталася подія, що прискорила той штурм. Молоді козаки, що не бували у попередніх війнах з поляками й турками і звикли до таких легких перемог, які були на Пиляві й після неї, тепер занудилися своїм довгим і тяжким пробуванням під Замостям і разом з поспільством та кияшниками зібрали «чорну раду», себто раду без козацької старшини, і викликали на неї гетьмана.
— Доки ми тут будемо мерзнути? — почали гукати козаки Хмельницькому, коли той став серед кола. — Чому не добуваєш Замостя та не ведеш нас на Варшаву?
Гетьман почав умовляти козаків вгамуватись, доводячи їм, що добути Замостя без великих гармат неможливо, та натовпи молоді й слухати про те не хотіли.
— Що ж то за сором?.. Під Пилявою ми побили сто тисяч польського війська, а тут ти боїшся дванадцяти! Веди нас зараз на кріпость, а як ні, то складай булаву!
Хмельницькому довелося скоритися, і він, затаївши у серці образу, подякував поспільству за бажання пролити свою кров за славу рідної України і проголосив, що накаже військовому обозному упорядкувати все, що треба до штурму.
Рада скінчилася на тому, що гетьман звелів викотити натовпам кільки кухов горілки, і через невеликий час задоволене поспільство щиро вітало й з честю проводило свого гетьмана.
На другий день Чорнота почав похапцем закінчувати заходи до штурму. Він збудував з соснових колод височенну башту на колесах, щоб з її поміччю штурмувати город. Та башта була унизу така широка, що у ній містився цілий повк козаків, на версі ж вона вужчала, хоч все ж таки й на самому версі містила кільки сотень вояків і кілька гармат. Усередині башти малося три поверхи з невеликими віконцями для гармат та мушкетів, і по тих поверхах теж містилося по кільки сот козаків.
Така дивовижна башта звалася у козаків «гуляйгородиною», і Чорнота мав думку підкотити зроблену гуляй-городину до кріпості, розігнати пальбою з мурів польське військо і, перекинувши з неї міст на мури, вдертись таким чином у Замостя або хоч налякати ворогів і примусити їх зігнати все своє військо на східну сторону міста, а північну лишити без оборони.
Одночасно Чорнота наготовляв великі скирди в’язанок з лози та всякого хмизу, щоб тими в’язанками закидати рівчак з північної сторони города, на яку він і мав на мислі вдарити одночасно з нападом гуляйгородини на східну сторону.
Врешті були виготувані ще й драбини, щоб ними лізти на мури, та такі довжелезні, що кожну драбину мусили переносити аж п’ятдесят козаків, і тоді Чорнота умовився з Хмельницьким, що надвечір другого дня гетьман вирядить гуляйгородину і з нею кільки повків добувати східні мури Замостя, він же обійде лісом та болотами до північної сторони города і, діждавши у схованці, поки все польське військо збіжиться обороняти східну стіну, він закидає рівчак кріпості і по драбинах вдереться у город з півночі.
Таким чином поспіх штурму залежав виключно од того, щоб гуляйгородина притягла проти себе польське військо саме під той час, коли Чорнота з своїми повками наблизиться до північних мурів.
Не дуже-то спалося сю ніч Чорноті. Він розумів, що за нелегку взявся справу, проте, він мав певну надію, що та справа вийде на добре, аби тільки поляки не довідалися про те, що він обходе город з півночі.
Поганий сон снився цю ніч і Хмельницькому. Йому уявилося, що козацтво зібралося на чорну раду, понапивалося горілки і гукає йому, щоб він склав гетьманську булаву до столу, та ще й нахваляється побити його киями… Дуже прикро було те гетьманові, а найдужче образило його те, що погрожували йому не реєстрові козаки і не запорожці, а саме поспільство: білоштанники-косарі та кияшники-галичане, що й зброї до рук не вміли взяти, а не те щоб, як запорожці, битися з лицарським військом.