«Восени слід за нього взятися пильніше, — замітив патер. — Чи не виростає часом вовченя у лігві лиса?»

Будинок колегії спорожнів аж перед вечором, уже минула та година, коли Лятерна мав прибути на збори братства Магдалинн: у Соліковського чомусь зіпсувався настрій після «смоленської баталії» на Ринку і він забажав його скрасити в товаристві членів таємного братства на Високому Замку — в колишній резиденції Бялоскурських.

Студіозуси роз’їхалися й розійшлися; уже міг би патер Лятерна веліти запрягати фаетон — на збори братства Магдалини ніколи не пізно, сановні братчики як зійдуться, то засідають до світання. Багато залів, кімнат і зовсім відлюдних кутків у замку — там є де проводити гуртові наради з питань релігії й політики, відпочивати й веселитися при вині й розходитися потім у самотні келії для інтимних бесід з молодими братськими жіночками.

Патеру Лятерні конче треба приїхати на Високий Замок, тим більше тепер, коли вирішується питання створить чи не створить генерал ордену Аквавіва єзуїтську провінцію на Україні, а якщо створить, то кого призначить провінціалом, — усе залежить від Соліковського, архієпископ же на старість став дразливим, він потрактує відсутність ректора колегії як особисту зневагу. Треба скоритися, бо не здихає, треба улесливо посміхатися, підхвалювати і зрештою миритися з тим, що стара порхавка завжди забирає для духовного напутствія найкращу католичку.

І сталося ж так, що за кілька хвилин перед тим, як прийшов від архієпископа посланець з запрошенням прибути на Високий Замок, він, Лятерна, зімлілий од гріховних бажань, послав ченця привести у спорожнілий будинок колегії прекрасну Льонцю, найкращу з львівських дівиць, з якою він, не боячись тепер свідків, утішиться після праведних трудів.

Монах барився, а Лятерна сушив собі голову над тим, як поєднати обов’язок перед архієпископом із власним бажанням. Він думав про ту могутню чортівську силу, незмірне сильнішу від божої, яка перестерігає навіть найправеднішого праведника на кожному кроці. А втім, божі й пекельні сили настільки міцно зв’язані між собою, що одна без одної просто існувати не можуть. Нема гріха — нема покути, не стане пекла — навіщо тоді рай? Не буде борделів і шинків — для чого костьоли, які повинні відвертати віруючих від цих закладів; за що діставали б духовні особи плату, якби не мусили відпускати людям гріхи; що робили б сповідники пап, орденських генералів, інквізиторів, єпископів, архімандритів, якби не було чортівської спокуси? А вона всюди: тільки-но дзвін задзвонить — чорт присипляє монаха, вночі ж спати не дає. Тримає монах під час проповіді на холоді руку, щоб не заснути, — чорт же кусає, мов блоха, поки чернець не засуне руку під рясу й не захропе. Чорт залізає у шлунок під час посту, збуджуючи чортівський апетит, чіпляється за ноги, коли треба йти до роботи, влізає в мозок — будить заздрість і жадобу, вселяється у бренну плоть і спонукує до прелюбодій-ства… Чорт нині підіслав до патера Лятерни прекрасну Льонцю, і патер, нетерпляче очікуючи її, дивується всемогій нечистій силі і дякує їй за той гріх, що станеться, і в пам’яті відшукує найпромовистіші молитви, якими відмолить цей свій гріх.

А Льонцю, яка йшла з монахом, перестрів Барон і почав домагатися, щоб пішла з ним. Бо чому не має піти з ним повія, коли в нього е гроші; повія, яка не хоче йти з клієнтом, сама заперечує своє ремесло, і її слід позбавляти заробітку. Вона може торгуватися, але не йти не має права, бо для чого тоді повії взагалі?

Барон відштовхнув монаха і, брязкаючи в одній руці срібними монетами, другою тягнув до себе Льонцю. Та що це таке: можна ще якось зрозуміти Рогатинця, котрий не захотів піти з ним випити на людях, але ти, вулична шльондро, як смієш відмовлятися піти зі мною, Бароном?

Льонця вихопилася від Блазія і плюнула йому в обличчя.

— Зі всіма піду, зі всіма! Так, це моя робота і мій хліб, але з тобою, продажна скотино, ніколи!

Патер Лятерна просіяв, коли до каплиці тихо увійшла жадана дівиця. Він молитовно склав руки, та, спам’ятавшись, що за таке богу не дякують, опустив їх, чортові ж дякувати не треба, той сам собі бере плату, коли настане речинець; голодний, вимучений цілорічною повздержливістю отець кинувся до Льонці, та враз згадав свій обов’язок перед архієпископом, і рятівна думка осінила його мозок.

— Поїдеш зараз зі мною!

— А хіба не тут? — скривилася втомлена Льонця.

— Ні, не тут, не тут, на Високий Замок поїдемо — на шабаш!

— Святий отче, що ви говорите? — засміялася Льонця. — Який це гріх — священній особі їхати на шабаш!

— Гріх? — махнув рукою Лятерна. — Їх ексцеленція Соліковський ще двадцять років тому випросив у папи відпущення всіх гріхів членам нашого ордену! Я тебе представлю на зборах братства Магдалини як прозелітку[54]. їдемо швидше!

— Боже мій, — прошепотіла Льонця, — це й справді може таке бути… Всіх зверху донизу обплутала нечиста сила… Всюди шабаш, всюди шабаш… Отче! — скрикнула. — Я не поїду, я боюся…