Ні, ти дорікнув, побачивши нашу працю й відпочинок:

«Не хочете для церкви трудитися, а, захопившись світськими науками і прелестями, юхи, шафрани, пирожні сласті їсте і комедії строїте та іграєте!»

Так, ми даємо людям світські науки, щоб сліпими не ходили. Не гудимо їх, якщо працею заробили собі на їжу, хай їдять — яка ж бо користь з того, що ви на Афоні не їсте м’яса, молока, масла, а тільки б’єте поклони й плачете на самоті? Так, ми показали їм виставу про Ісуса, який сходить на Голгофу. Щоб у ньому своє страдництво побачили і сказали: не на Голгофу хочемо йти, а боротися за волю. Ти ж, мніху Йване, не захотів піти на чолі їхнього важкого походу. Ти видумав для себе легший труд — молитву в теплій келії. Твої ж сини, залишені тобою, самі йдуть.

«Світ держиться лише на покутниках», — сказав ти. Але ж не ти страдник, а той, хто розбудився для справжньої покути за народ. Ось він стоїть… Ти пішов на Афон шукати для нас світла духу, а не знаєш, що прийде воно не з грецької гори, не зі скиту Манявського, а з глибини народу, його мужності й розуму, з пекла нашого горя й розпуки. Дивися, хто несе його, хто стоїть нині на духовному троні! І зміряй, чий вищий: твій — на Афоні — чи трон цього шевця на львівській пласі?

Підручні кати схопили Дратву й кинули на поміст. Підвелася сокира в руках ката, зажмурився Рогатинець, та тільки на мить — розплющив очі й дивився, як опускається вона, як котиться помостом голова. Він уперше в житті позбувся страху перед кров’ю, уперше зрозумів, що тільки у кривавій борні ворожих сил може народитися воля.

І прошепотів:

— Спасибі, мніху Йване, що посіяв у нашому народі зерно непокори. Ти єдиний, хто міг сьогодні це зробити. Прости мені за докір…

А тоді мертву тишу на Ринку розбив, розтрощив спів:

Смертію смерть поправ!

Смертію смерть поправ…

Ціпаки заворушилися, забігали, штовхаючись між юрбою, заглядали людям у роти і не могли побачити тих, хто співає; голову й частини тіла страченого кати натикали на палі й показували народу, але це не мало вже жодного значення — ні пострах, ні погрози, ні викрики ціпаків не могли того співу зупинити.

Юрій обводив поглядом натовп, він думав про те, що спів цей породили і людське горе, і слова мніха Йвана, і братська праця, — багато чутно голосів, немов у партесному хорі, й від сьогодні цей хор буде множитися, мов ряска на воді, і могутнім стане з прийдешнім своїм провідцем.

Він дивився на людей і на одну коротку мить упіймав поглядом давно утрачене й рідне обличчя: з другого боку плахи, навпроти, стояла серед жінок Гізя й співала.

Зашастали ціпаки, й загубилося Гізине обличчя в людській круговерті…

Розділ десятий

ШАБАШ НА КАЛЬВАРІЇ

Року 1611, 28 дня місяця іюля. Мовлять, же вчорайшої ночі на Кальварії шабашувала нечиста сила. Не знаю, бо не був там, але що таке трапляється в нашому місті, то правда, сам колись чув уночі гемонські крики і гриміт бляхи, а на другий день усі бачили погнуту крівлю на маковиці Домініканського костьолу, то хто, окрім чортів, міг тоє вчинити?
З манускрипта

Суперіор львівського єзуїтського дому і ректор колегії патер Лятерна мусив би хіба розірватися на кілька частин, щоб справитися з усім, що випало йому зробити сьогоднішнього дня.

Студіозуси роз’їжджалися по домах, кожного, а їх більше трьохсот, треба було окремо напутити й благословити, головно — дітей схизматів, які на вакації поверталися до своїх родинних гнізд, бо може лучитися й таке, що цілий рік упертої отцівської праці над шліфуванням заражених схизмою душ піде нанівець за два місяці перебування спудея в домашньому оточенні.

Їх, схизматів, небагато в колегії, зате розмова з ними довга. Два схоласти з ремісників, які перейшли на католицтво, щоб утриматися в цехах, і один — новіцій — Зіновій із Одеська, син урядника Михайла Хмеля — той служив донедавна в Станіслава Жолкевського у Жовкві, а після того, як донька гетьмана Софія вийшла заміж за одеського старосту Яна Даниловича, перейшов на службу до Одеська.

За цього спудея патер до сьогодні був спокійний. Виховання в замках польного гетьмана, засновника єзуїтської колегії у Львові, і його зятя, котрий вклав немалу суму золотих у фундуш будівництва єзуїтського костьолу, відповідало загалом догмам ордену Ісуса. Тепер же Лятерна задумався: чи не надто швидко заспокоївся? Хто зна, що ховається у душі Михайла Хмеля — за поштивою посмішкою, за послужливими манерами, а відомо ж бо ще: жона його з простих ратаїв, ні краплі шляхетської крові не має. Може, старостинський урядник спритно маскується?

Цей сумнів зродився в патера Лятерни сьогодні. Зіновій, слухняний і старанний, правда, мовчазний і досить скритний, перед тим, як сісти у бричку біля батька, покірно вислухав повчання, попрощався, поцілував ректора в руку. Бричка рушила, Михайло Хмель чемно покивував патерові головою, син же не оглянувся ні разу, наче для нього раптом, під опікою батька, перестала існувати колегія з її правилами, наукою, дисципліною.