Прийшло це наче само собою. Жоден містянин навіть не задумувався над тим, хто розбурхав, збунтував народ.
Юрій знав: зробив це Дратва. Ніколи його не бачив, і зараз лячно було його уздріти — муж, який змахом шевського ножа показав іншу дорогу, ніж та, якою йшли більше двадцяти років львівські братчики, стояв поруч з катом на помості перед статуєю правосуддя.
І думав Рогатинець: невже єдино правдива стезя? Невже людство — найдосконаліший вінець природи — не може знайти в собі іншої сили, крім грубості, жорстокості, убивств і воєн, щоб дійти до злагоди, порозуміння, справедливості? Для чого тоді розум, який створив письмо, пісню, куншт, логіку, мислення, коли людина й далі мусить вдаватися у своїй боротьбі до найнижчих засобів, якими послуговуються й тварини?
Юрій завжди був проти крові, пролитої заслужено чи невинно. Але ця, яка проллється нині, — чия це кров і за що? На Ринку вже не раз стинали голови — отаманам, казнокрадам, гвалтівникам, та ще ніколи не карали посполитого, який замахнувся на власть імущих. Найнижчий з найнижчих, швець-партач, підняв руку на зрадника! Що це — випадок чи прозріння? Хто стоїть на пласі — виродок чи перший борець во ім’я правди? А коли борець, то хто дав йому ту свідомість, волю, відвагу, мужність? Звідки це? Та невже ми, братчики, такі далекі від народу, що не знаємо ні його духу, ні сили, ані прагнень? Ми робимо щось своє, а вони без нас знають істину і шляхи до неї? А може, це ми просвітили темряву його душі, і він побачив у ній ту силу, волю, відвагу?
Юрій не важився підійти до плахи. Не тому, що його лякало саме видовище насильної смерті — він боявся зустрітися поглядом із засудженим невідомим йому Дратвою, який напевно знає його, сеньйора братства. Що прочитає він у тому погляді: повагу до книжника чи презирство, вдячність чи докір? Але за що — докір? За те, що Рогатинець не знав Дратви? За те, що хотів полегшити його життя в неволі, а самої волі й не розшукував? Чи, може, за те, що йому, темному, просвітив розум й спонукав до кривавого чину, сам же залишився живий і чисторукий? А може, Дратва іі зовсім не знає Рогатинця, ні його діл і подивиться на нього, мов на білу пляму? Може, справді вони — найнижчі з найнижчих — не знають зовсім братчиків, їх праці, а живуть своїм життям, своєю боротьбою, яка нічого не має спільного з потугами просвітителів?
Інстнгатор читав довгий вирок, Юрій знав, якими словами він закінчиться, та жевріла ще в душі надія, цю помилують нещасного. І враз Рогатинець спіймав себе на думці, дикій і жорстокій: він не хоче того помилування. Бо що тоді важитиме вчинок шевця: випадок, вчинок бузувіра… А може, ця смерть буде початком іншого способу боротьби, ніж його, Рогатинцева, а може, ці два способи зіллються потім воєдино в безпощадну силу, і майбутній Наливайко пройде у кривавій битві зі стягом правди і науки? А може, хитрі судді вмисне нині помилують Дратву, щоб не дати зродитися тій новій двоєдиній силі?
— …і оному Пилипові Дратві, которий важив на життя славного митрополита, стяти голову, тіло четвертувати й розвішати на всіх чотирьох брамах міста! — закінчив читати вирок інстигатор.
Безсердечна полегша, а разом лють, протест і кривда зрушпли Юрія з місця, він відштовхнувся рукою від цямрини і квапно почав пробиратися поміж людьми до плахи. За ним понюшкували два ціпаки, він їх не бачив, йому треба було конче уздріти обличчя Дратви, поки ще живий, своїми очима побачити того незнайомого чоловіка, який досі нічого не значив у поспільстві, а тепер возвисився над усіма, мужа, котрий, єдиний з усього цього величезного натовпу, наважився виступити оружно проти незмірно більшої сили.
І він побачив. І здивувався вельми. Мізерний клишоногий чоловічок з худим виснаженим обличчям, блідніі, але спокійний, стояв на помості із зв’язаними назад руками; Юрій міг чекати від нього лементу, скигління, благань, тільки не цього тихого світла в очах — так дивиться на замовників добрий ремісник, який чесно виконав роботу.
Звідки він узяв цієї сили? Юрій хотів поставити себе на його місце і не зміг, він відчув себе малим супроти нього, глибока шана до засудженого наповнила його душу, одна лише думка мордувала мозок: коли зродилася в цього шевця думка вбити Потія?
Сталося це у великодню неділю… Так, у неділю. Після проповіді Івана Вишенського!
Мніху Йване, що наробив єси?
Рогатннець, який тільки що ждав, щоб Дратва вмер на пласі во ім’я грядущої битви, збунтувався проти проповідника.
Що ти наробив? Посіяв зерно непокори і втік спасати свою душу? А цього шевця, якого ти штовхнув своїми речами на криваве діло, хто тепер порятує?
А ми не наштовхували? Так, але залишилися тут — при своєму ділі й вірі, ти ж проголосив віру, а від діла втік! Хто поведе тих борців, які підуть за Дратвою, ти не подумав? Знайдеться хтось, колись знайдеться, але тепер був ти…
«Народ повинен мати мучеників, — сказав ти на прощання у великодній вівторок, повертаючись до Нова Княгиницького в Маняву. — Чим більше горя й муки, тим ліпше, бо вогонь очищує грішну людську сутність, гартує її для подвигу». Може, й так. Ти кинув гнівне й правдиве слово, мов Христос. Тільки син божий не тікав у пустиню, а жив серед людей, учив Їх і наставляв. Ти ж утік. Невже тебе там, у тихому Руссіконі на Афонській горі, не мучитиме совість за те, що розбудив русинський люд і залишив його на розпутті — молодого, який щойно вийшов з темряви й тільки-но прозрів? Ти показав йому, куди йти?