Він з відчаєм глянув на прекрасну Льонцю, тихо відхилив двері: у глибині зали возсідав у фотелі Соліковський, пани й дами стояли, схиливши голови у напускній покорі, слухали архієпископа; той говорив поволі, але владно, і, вслухаючись у зміст його мови, патер остаточно ствердив: покинь надії на веселіє й утіхи всяк сюди нині входящий.
— Ахіллес учився в кентавра Хірона — напівлюдини і напівзвіра, — наростав голос Соліковського. — Чому ви відвернулись від цієї науки? Чому й досі, будучи людьми, не стали лютими звірами? Гріха боїтеся? Гріх для вас не існує! йдіть проти законів совісті, милосердя, людинолюбства, всі ваші вчинки будуть похвали гідними, якщо вони служитимуть одній меті — окатоличенню всього світу. Чому ми, пане Мнішек, програли — так, програли! — московську війну? Чому польська шляхта, яка веде свій родовід від сарматів, не зуміла приборкати московське плем’я? Бо ми не знаємо науки кентавра Хірона. Як люди ми не володіємо мистецтвом обдурювання і облудництва, яко звірі телятами єсьмо, а не тиграми. Чи могли ми виграти цю війну, коли не зуміли вбити в собі добросердечність, яка точить нашу мужність, мов шашіль дерево? Коли ми виводили єретика на майдан, щоб його народ побив камінням? Чому досі не переконали кожного католика, що вбити схизмата — це доброчинство перш за все для нього самого, бо чим довше житиме на світі схизмат, тим більше нагрішить! Король не дав права цього робити? Хай і так. Але він і не накаже розшукувати того, який пустить з димом єретицьку божницю!
Шемрання в залі стихло зовсім, проповідь Соліковського будила в людей, які зібралися тут для розпусти, звіра, жадаючого крові: в чоловіків стискалися кулаки, жінки хилили голови, готові благословляти мужів на кровожерство. Льонця дивилася на них з дверей і впізнавала. Серед мнішеків, шольців, соліковських вона розпізнавала добропорядну й побожну Дороту Лоренцовичеву — нічого дивного. Льонцю не здивувало навіть те, що на зборах християнського братства поруч із Мнішеком стоїть іудейка — жона сеньйора єврейської гміни Нахмана Ізаковича Золота Роза, яку євреї нарекли святою — все це давно зрозуміле: світ у своїй бридоті звичайний і буденний, але Льонця помітила, як проповідь архієпископа вимальовується жорстокістю на обличчях присутніх, вона згадала бал у кам’яниці Гуттера — це ж ті самі, які чотири роки тому вбили її Антоніо!
Подалася назад, готова стрімголов утікати з замку, але в цю мить з гурту виступив уперед високий чоловік; піднявши вгору затиснутий кулак, він вигукнув:
— Я буду палити!
Льонця впізнала: був це Янко Бялоскурський.
— Absolve te[56], — проказав урочисто архієпископ. — Як я втомився, дорогі мої… Усе своє життя воюю за могутність католицької церкви… Принесіть вина. Пийте, веселіться, бо лихо йде до нас, і може таке статися, що для веселощів потім не буде часу. Gaudeamus![57]
Патер Лятерна полегшено зітхнув: хвалити бога, його ексцеленція видихнувся… Кого він закликає до війни за апостольську церкву? Трухлявих патриціїв і їх наложниць, які прийшли сюди офірувати не дух, а тіло? Залиште, ваше священство, ці справи нам, єзуїтській колегії, ми знаємо науку Хірона й прищеплюємо її молодим дужим юнакам» які завтра без ваших закликів підуть на майдани, увійдуть в доми, в душі, серця і випалять вогнем і мечем схизму. Лишіть це нам, не беріть на себе забагато, відступіть нарешті молодшому місце, ви бо вже порохня. Починайте бенкет, справимо нині тризну по вас!
Льонця заціпеніла. Як це так, як же це так, що Янко, проти якого вона свідчила на суді, котрого заочно засуджено на довічне ув’язнення — тут, явно присутній серед своїх суддів і має голос, має владу, силу?!
Члени братства Магдалини сідали за столи, замкові слуги вкотили бочку вина. Патер Лятерна, покірно схилений, підійшов до архієпископа. Льонця зрушилася з місця.
Вона ішла впоперек залу, на неї оглядалися й дивувались, звідки взялася тут незнайома красуня в дешевій сукенці; Янко стояв у кінці залу й розмовляв з панею Доротою; тьмарилося в очах Льонці, обличчя Янка більшало, більшало і врешті постало перед нею; Бялоскурський зрозумів, що ця дівиця наближається саме до нього, він не встиг іще пригадати, де вже бачив її, як Льонця розмахнулася рукою і ляснула Янка по обличчі.
— Убивця… — просичала. — Упир! Поглянь, — Льонця піднесла до його очей руку з перснем. — Пізнаєш? Маю його, не вбив ти Антоніо в мені, не вбив ти ще в мені людину!
— Повія, повія серед нас! — завищала пані Дорога. — Злодійка! Мій перстень у неї на руці!
— А ти хто? — кинулась до неї Льонця. — Хто ти, коли прийшла сюди? Скільки грошей за нинішній шабаш принесеш чоловікові, скільки собі заховаєш, щоб купувати у вбивць заручинові персні?
— Хто це, хто це? — підвівся з-за стола архієпископ. — Патере Лятерна, кого ви привели?
— Ваша ексцеленціє, я… не знаю…
— Знає! — повернулася до нього Льонця. — Повію привів на шабаш шлюх, содомітів, убивць! Гроші платіть, святий отче!
Розлючена фурія підступала до стола. Стетерілі члени братства Магдалини посхоплювалися, позадкували. Льонця наступала, вона хапала із стола глеки, пугарі і жбурляла ними у вельмож, які збилися купою в кінці зали. Втім, передчуваючи лихо, оглянулася: ззаду до неї скрадався Бялоскурський. З глека, якого тільки що схопила зі стола, вихлюпнула все вино йому в лице, а тоді прожогом вибігла з зали.