Про УКРЛІТ.ORG

Під тихими вербами

(1901) C. 42
Скачати текст твору: txt (653 КБ) pdf (445 КБ)

Calibri

-A A A+

— Слідствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрініє накрутю, — побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом підіть та чоловіка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупі з їми —й приходьте до волості, як слідствуватель прийде.

— Гаразд! Тільки треба ще так пильнувати, щоб уже ніхто не вискочив у свідки такий, що на інший бік хилитиме… Щоб ніхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слідствуватель про це довідається, то щоб іще в той бік не повернув… Дак треба таких назад, назад!..

— Зіб’ємо й назад! — одказав Копаниця. — Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.

Після полудня прибіг слідчий з лікарем. Не спиняючись у волості, звелів старшині везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, і всі поторохтіли туди, а врядник підтюпцем побіг за їми. Слідчий не хотів нічого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Він був дуже молодий і дуже певний, що вміє розплутувати найзаплутаніші справи. Насамперед узяв собі до уваги «обстановку злочинства». Видима річ, що Грицько не сам завісився, а вже мертвого його повішено. Кров на сорочці, пробитий висок, усе тіло побите, — видно відразу, що воно було. Була якась боротьба, покійник за життя ніби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, і той його пом’яв, понівечив. Хто це зробив? З хати не взято нічого. Виходить, що це зробив не злодій, а такий чоловік, що йому життя Грицькове було на заваді, ворог убитому.

— Старшина!

— Іздесь, ваше високоблагородіє!

— Що цей… Григорій Момот… як він, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогів абощо?

— Хто його знає, ваше високоблагородіє, — здається, не чуть було… — якимсь непевним голосом одказав старшина.

«Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу», — подумав слідчий, бо мав таку гадку, що слідчий завсігди мусить нікому не йняти віри, тільки собі самому — тоді найшвидше збагнеш справу. І він сказав:

— Як же це так? Чоловік завсігди має ворогів, — без цього не можна. Коли не він, дак жінка.

— Хіба що через жінку… Це іменно, ваше високоблагородіє, що через жінку… бо жінка… звісно… вона…

Копаниця плутав умисне, мов не хотів виказувати, а слідчий думав: «Брешеш! Не викрутишся!..»

— Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жінку ворогував?

— Та тут один чоловік… Зінько Сивашенко…

— А через що ж він ворогував?

— Та якось і казать ніяково, ваше високоблагородіє… Воно… так, бачите…

— Не мни ото язиком, а кажи просто! — крикнув слідчий. — Мені треба все по правді казати, — як батюшці на сповіді!

— Та що ж… ваше високоблагородіє, й самі вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звісно, Зінько Сивашенко та злигався з Грицьковою жінкою Ївгою, — ну, через те в їх і ворожнеча була… Це все село знає…

«Таки виказав! От так їх треба ловить!» — подумав, радіючи, слідчий і додав голосно:

— Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!

— Простіть, ваше високоблагородіє, я не догадавсь, що вам про таке діло треба знати, — відповідав Копаниця, спускаючи очі додолу та покірненько кланяючись.

— Не догадавсь! Ви всі такі, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер мені все по правді казав! Сам Григорій Момот знав про це?

— Спершу — ні, а тоді вже, як усе село знало, то не інак, що й він довідався… Ну й сердився здорово покійник на жінку…

— Ну?..

— Сварилися часто… Бо вона за тим Зіньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогодні вранці вбитого…

— Ах, дак це той самий! — сказав слідчий, а вислухавши, що сусід Юхим зустрів Зінька, як він виходив од убитого, подумав: «Ну, тепер видима річ: злочинців тягне на те місце, де злочинство вчинено… І дітей одведено, щоб не були на заваді… »

Він почав розпитувати Копаницю далі і «таки примусив» його сказати, що він ні на кого не думає, тільки на Зінька.

«Так їх ловити! Так!» —думав слідчий і звелів старшині привести Зінька, Юхима, Ївгу та ще кількох свідків, яких простісінько підказав йому «нехотя» моторний Копаниця. Тим часом лікар скінчив свою справу, і вони вдвох подалися до волості — допитувати свідків.

Свідки вже були там готові. Ївги самої ще не було з Чорновуса: ніяк не могли її там ізнайти.

«Діло просте! — думав собі слідчий, сідаючи за стіл. — Один з грубих сільських романів, та й годі. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману, — тоді легше буде його піймати. Облишмо ж його на сам кінець, на закуску». І почав допитувати Юхима.

Свідків усіх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалі слідчий упевнявся все дужче й дужче, що він ніяк не помиляється. Найбільше — Рябченкове свідчення подавало йому силу дрібниць, з яких можна було скласти щось суцільне, і те суцільне зовсім обвинувачувало Зінька.

Він хотів би допитати його навіть після Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.

— Зіновій Сиваш!

Зінько давно вже дожидався на волосному рундуці своєї черги і трохи дивувався, що всіх допитано, а його так довго держать. Зрадів, як нарешті почув своє прізвище. Увійшов у волость, уклонився двом панам, що сиділи за столом, і став біля дверей.

 
 
вгору