— Ти Зіновій Сиваш? — спитався слідчий.
— Я.
— Підійди ближче.
Зінько підійшов.
— Ближче, ще ближче! Аж сюди!
Зінько підійшов іще ближче.
— Да, ти — Зіновій Сиваш… — сказав іще раз слідчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском і гостро дивлячись на Зінька. — Дак от який ти, Зіновій Сиваш!.. Скажи мені, це ти перший побачив убитого?
— Я.
— І ти знаєш, хто його вбив?
Зінько підняв угору брови з дива.
— Ні, не знаю, — відповів.
— Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!
Зінько почав розказувати. Слідчий слухав і дивився, не одводячи од нього очей і мов трохи всміхаючися глузливо. Зінькові ставало якось ніяково від того прикрого погляду й від того незрозумілого усміху. Це його збентежувало, і збентеження відбивалось йому й на обличчі.
«А, бач! — думав собі, радіючи, слідчий. — Уже йму ніяково стає від мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!»
— Так! — промовив він уголос, як Зінько доказав своє. — А тепер ось що скажи: чи до цієї ночі Грицько Момот знав, що ти ходив до його жінки?
Зінько широко глянув на слідчого. Він спершу здивувався, потім обурився і відказав ізгорда:
— Цьому неправда! Я його жінки не займав і ніколи до неї не ходив.
— Справді? — глузливо запитав слідчий. — А ось зараз ’її приведуть, то ми і в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобі щось вичитаю.
І він почав вичитувати Зінькові коротенькі уривочки з того, що казали свідки:
— Терентій Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловік із жінкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорій Копаниця — те саме… Захарій Забігайко бачив не раз, як ти вночі йшов од її хати… Єфрем Рябченко — що бачив вас і піймав на вчинку на луці в вербах… Уляна Петренкова — що бачила вас у саду… Коли хочеш, я тобі ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?
— Що це все падлюшна брехня, та й годі! От що скажу!
— Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобі скажу!
Слідчий одхилився трохи назад на стілець, утупив свій погляд у Зінькові очі і промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:
— Зіновій Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорія Момота!
Хоч уже з того, як слідчий з ним поводився, Зінько бачив, що той ніяк не доймає йому віри і не знати, нащо питається не про діло, а про Ївгу, але цього питання він ніяк не сподівався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навіть не злякало його. Він тільки широко глянув і промовив:
— Як?
— Хіба ти не чуєш? — удаючи гострого голоса, щоб уразити тим «злочинця», казав молоденький слідчий. —Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорія Момота? Сам чи вдвох із його жінкою?
Тільки тепер Зінько цілком зрозумів, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та він одмовив поважно :
— Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.
— А хто ж це зробив?
— Не знаю.
— Так я ж знаю! — скрикнув слідчий, устаючи. — Знаю і кажу тобі: ти!
І щоб уразити більше злочинця, він до голосу грізного ще й показав на його пальцем:
— Ти вбив його, і я тобі розкажу — як. Ти прийшов уночі до його жінки, думав, що буде вона сама, а зустрів його. Ви посварилися, почали битися, і ти вбив. Тоді повісив, щоб подумали, що сам Момот повісився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер мені треба знати тільки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох із Ївгою Момотовою? Ну, кажи — як? Сам чи з нею? Ну!
Слідчий стояв перед Зіньком, грізно впиваючись у його очима. Зінько трохи тремтячим голосом одказав:
— Ні сам, ні з нею. Нічого цього не було, а коли хто вам і сказав, той брехун, та й годі! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нічим, шукайте винного деінде.
— Добре! Ми знаємо, де шукати, — промовив глузливо слідчий. — Урядник! Арештувати його і відіслати в город!
Урядник підійшов до Зінька.
— Ваше високоблагородіе! — промовив Зінько. — За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне діло? Ніхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж гріх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..
— О, язикатий, язикатий! — сказав слідчий. — Дарма: посидиш трошки в острозі — там язик тобі прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказів шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!
— Люди добрі! — озвався Зінько, — свідчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так ізганьблено й знехтувано!..
— Ну, ну, йди, не розпатякуй! — потяг його врядник із світлиці за рукав.
Слідчий сів писати постанову про те, щоб арештувати Зінька.
Поки це робилось у волості, Гаїнка вешталась собі по хазяйству і нічого того не знала. Виглядала Зінька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести, — вхопила відра й побігла до колодязя. Підходячи до його, бачила купку жінок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зінька, зараз і попитала: