«Що воно за знак?» — подумав Рябченко і припинив коня.

— А слухай, Йосипе! — гукнув до чоловіка, що саме в той час виходив з двору. — Чого це тут такий тиск народу?

— А хіба ти не чув? Грицько повісивсь… чи повішено його… хто його зна!.. — відказав той та й пішов собі вулицею.

— Що це? — подумав собі Рябченко. — Чи не здурів цей Йосип?

Одначе встав з воза, прив’язав коня до воріт і ввійшов у двір. Десятники не пустили його в сіни, та він з порога побачив мертвого і помітив кров на сорочці.

«Ну, це штука! — думав він, ідучи назад до свого воза. — Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось інший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок підожде, а я піду лиш до волості».

Ударив коня й побіг швидко. У волості був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу — чи не довідається чого про подію, а писар таки хотів хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим і метнувся мерщій додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волості й собі лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лікар та слідчий могли прибігти й швидко.

— А що, Григорію Павловичу, бачили? — спитався Рябченко, поздоровкавшись.

— Та бачив, бачив, — бодай би його, і того, хто це зробив, чорти побачили, як мені через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвічай! — одказав сердито Копаниця.

— А хіба не сам Грицько завісився? — попитав Рябченко.

— Де ж там сам, коли голову пробито! — відказав старшина. — Убив хтось, а тоді і повісив, мовби то сам Грицько.

— Хм… Воно і мені так іздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?

— Так треба, що аж кричить! — лютував Копаниця.

Але Рябченко не зважав на те:

— Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке діло, таке діло, що…

— Що — що? — спитав роздратований Копаниця.

— Що, може, за його й два ярмарки самохіть оддасте, не то один! — одказав Рябченко.

— Чого ж то так?

— А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григоріє Павловичу, чиє б це могло бути діло?

— Хм, хм… — закрутився той на стільці. — Кат його знає!.. Усе в хаті ціле, нічого не пограбовано… Це не чужий чоловік, не злодіяка який, а так… з своїх чоловік… Хтось із Грицькових ворогів.

— І я так думаю, — потакнув Рябченко, — що хтось із Грицькових ворогів. Та хто ж?

— А мара його знає! Хіба вгадаєш? І туди думка і сюди думка… А втім… Глядіть, чи не братів це діло? Вони ж із їм усе заводилися…

— Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловіка шукати.

— Ну, а які ж іще в Грицька вороги? — згадував Копаниця. — Здається, що й не було.

— А хто його знає… Хіба ми всі його справи відаємо? Може ж, і були… А скажіть, хто перший убитого Грицька побачив?

— Та Зінько ж Сивашенко.

— Хм… І не сусіда йому, а перший побачив… Сусіди ще не кинулись, а він уже й побачив…

— Та й Юхим же слідком за їм, бо він, — каже, — в двір, а Зінько з сіней!

— Отож-то й то, що Зінько з сіней! А як на вашу думку, Григоріє Павловичу, — мабуть, той, хто перший побачив, той найбільше й зна про це діло?

— Тобто — щоб Зінько? — здивувався Копаниця.

— А що ж? Хіба Зінько такий святий, що не може цього зробити?

— Та ні… а тільки не впада на його… Нащо б йому це робити?

— Нащо? Хе! — засміявся Рябченко. — Ну, скажемо так: ходить Зінько до Грицькової молодиці, — це ж ви чули?

— Та чув… Про це по всьому селу плещуть…

— Отож, ходить до Грицькової молодиці. Ну, а шила. в мішку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.

— Ну?

— Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жінка в гречку скаче?

— Та ні… Дак що ж?

— Як то — дак що ж? Хіба вам цього мало?

— Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?

— От такої! Ну, скажемо так, поліз Зінько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. «Ти чого?» — «Я — не я, я — так собі… » —«А, дак ти до моєї жінки, на ж тобі!..» І завелись!.. Ну, куди ж Грицькові проти Зінька?.. Та ще, може, він удвох із Ївгою на його. Бехнули його добре, так той і ліг.

Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарешті озвався:

— Глядіть, що й приходиться… Ну, а як же не він?

— Ну, дак що? А як не він, то й не осудять його. Посидить трохи на царській квартирі та й вийде. А поки він сидітиме, дак ми всі свої справи так підкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж і воно.

Копаниця аж із місця зірвався.

— Ну й митець із тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й місяць у голові длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справді, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око вліпив! Іменно, іменно, іменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!

— Стривайте лиш, Григорію Павловичу, не радійтебо відразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слідствуватель скаже?