Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зо всім по хазяйству та повечерявши, він іще не ліг спати. Сів за столом і замислився. В хаті була тиша. Аж чудно стало Грицькові, що то завсігди повна хата дітей, а тепер так тихо. Посидів трохи, а тоді, знявши з стіни й поставивши на стіл поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Він од Зінька вже навчився всіх літер, умів з їм і слова читати, тільки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз і розбирати, що воно саме за слово. От і тепер він ніяк не міг прочитати, що воно виходить із оцих літер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну літеру, а ціле ніяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старости. Зрадів і схотів ще раз прочитати. Та зараз же помітив, що наприкінці стоїть а, а не u, — виходить, що не старости. Заходився коло того слова, знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:

— Староста! Он що! Староста — той, що від парубка ходить дівчину сватати. Ловко! Ну, далі!

І почав читати далі, тяжко працюючи над кожним словом, що аж піт його проймав. Та був радий з тієї праці, певний, що вона дасть йому колись те, чого він шукає: більше розуму, краще життя. Вірив, що аби подужав розбирати книги, то вже з їх він вичитає все, що йому треба: і як по закону боронитися від лихого напасника, і чи мають право брати в його землю віднімати, і відкіля цей світ узявся, і що Христос людям казав, і все-все. Книга здавалась йому чимсь великим і великоповажним джерелом усієї, яка тільки може бути на світі, науки, премудрості й правди…

Враз він почув, що ніби щось ступає в його під вікном. Прислухався, — нічого не чуть. Він знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сінешні двері стиха відчинилися.

«Чи не Зінько йде? — подумав Грицько. — Дак ні, — він казав, що сьогодні йому не можна».

Тихо відчинилися двері в хату, і на порозі став Панас, і Грицько догадався, що другий, за ним, у темряві був Іван. Грицькові стало моторошно. Ні слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.

— Панасе!.. Іване!.. Братики, що це ви робите?

Він силкувався пручатися, але нічого не міг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв’язали вірьовкою. Тоді положили його на спину додолу.

— Слухай, — промовив Панас, дістаючи з-під свити сокиру, — тільки писнеш, тільки крикнеш, так тобі цією сокирою й розвалю голову. Розумієш? Мовчи ж!

Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тільки дивився на них широко розплющеними очима.

— Затуляй вікна! — звелів Панас Іванові. Один ухопив Грицькову свиту, другий — чумарку й рядно, і позатуляли три невеличкі віконця. Тоді посідали на лаві, а Грицько зв’язаний лежав долі серед хати.

—Слухай же ти, —озвався до його Панас, —чого ми до тебе прийшли! Одступись од землі!

— Не відступлюсь, — одказав Грицько.

— Дослухай спершу! Відступись од землі, заприсягнись, що не займатимеш більше її, і не позиватимеш нас, і нікому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед іконою і святою землею. Іване, зніми ікону.

Іван поліз до божника і зняв. Панас узяв ікону в його і підійшов до Грицька.

— Ось ікона, — присягайсь.

— Не заприсягнусь.

— Слухай, Грицьку! — загомонів Панас — його вже обнімали лютощі. — Слухай та поміркуй про те, що я зараз тобі казатиму, добре поміркуй, щоб потім не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся, — мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тільки не довго, бо я довго не ждатиму.

Він положив ікону на стіл, а сам сів на лаві. Іван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тільки важко дихав. Страшно бліде обличчя його здавалося мертвим.

— Ну? — попитав нарешті Панас.

— Не заприсягнусь… — хрипко ледве вимовив Грицько.

— Дак брешеш же! Заприсягнешся!.. — скрикнув Панас, зірвався з місця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв’язано було тому руки, він звів його на ноги і тоді відразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасові руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долівку, Грицько застогнав.

— Квокчеш! — лютуючи, гарикнув Панас і все підводив і кидав його, підводив і кидав.

— Брате! — прохрипів нещасний. — Брате! Панас припинивсь:

— Ну?

— Змилосердься!..

— Заприсягнешся?

— У мене діти малі…

— Заприсягнешся?

— Брате! Є ж бог на світі!.. Він же все бачить!.. Він покарає… Брате, змилосердься! — На губах у його зачорніла кров.

— Заприсягнешся?

— Ні.

— Дак на ж Тобі!..

Панас ізнову вхопив його за налигач і з усієї сили штовхнув іще раз. Трицько впав головою просто на ріжок скрині, вдарився об нього і тоді зсунувся вниз, додолу, лігши ниць.

— Ну, ти, повертайсь!..

Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тіло простяглось без життя, голова закинулась назад.

— Ну, вдовольнився? Кажи тепер — що надумав? Грицько не озивався. Тіло не Ворушилось. Іван увесь час стояв, немов скам’янілий. Не міг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнітив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав: