— Та що це тобі, дочко? — метнулась до неї мати. — Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти бліда!..

— Я нічого, мамо… мені нічого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як біль біла.

— Оце лихо! — бідкалась мати. — Хоч би Зінько швидше вертався!

— Ні, ні, мамочко! Не кажіть йому нічого-нічого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровісінька… Я зараз поратимусь… Тільки не кажіть нічого Зінькові!..

І справді заходилась удвох із матір’ю поратися і так-сяк наварила обідати. Зінькові мати нічого не сказала, але сама все придивлялася до невістки. Та силкувалася не появити перед Зіньком нічого, навіть удавала, ніби їсть за обідом, хоч і в губу не йшло. Але ввечері, як прийшов час іти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввійти в ту хату, глянути на Ївгу… не здоліє висидіти там… Одмоглася тим, що болить голова, і лишилася вдома. Зінько пішов сам, а Гаїнка думала: «Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона мені скаже… »

Поки Гаїнка була в хаті з матір’ю, вона силкувалась нічого не виявляти. А. вже як спати пішла!..

Вона з Зіньком спала окремо в противній хаті. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квітками й голубами, помальованими синім та червоним на білому комині, з паперовими квітками, з портретами та малюнками по стінах, з маленькою шафою на книжки та з ліжком Зінькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у віночку, в цій хатині, в цьому гніздечку, де вона вдвох із Зіньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривітне, негарне, мов і стіни на неї падають. Які великі довгі діди поставали по кутках, — аж страшно. Як неприхильне навис комин, — мов і піч гнівається. І боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними біластими очима. Не хоче, не хоче вона нічого цього, не хоче на його й дивитись!..

Погасила мерщій лампу, щоб і не бачити. Сиділа, зіпершись на стіл, у темряві.

Нащо їй це все, коли він її не любить, коли він пішов до тієї!..

Вона ж — як голубка покинута… Нікуди їй і полинути: ні до батенька, ні до матінки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А він там, а він усе там!.. Як без міри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж гріх!.. Треба не потурати серцеві!.. Вона ляже, спатиме…

Лягла справді, заплющила очі, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. .Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сінях, а вона вже думає, що він за клямку береться. І дух притаїть, дослухається… Ні, не він!..

Хтось улицею йде. Оце, певне, він. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну, — завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Ні, пішло!.. Пішло далі!..

Чи не в вікно хтось стукає?.. Зірвалась, побігла, відсунула віконце.

— Зіньку, це ти? — попитала стиха.

Не чуть нікого, ніхто не озивається.

Вернулася на ліжко.

Ой боже! Як же він довго!..

Ось він уже йде… Ще нічого не чуть, та треба ж трохи підождати, поки підійде ближче. Коли зараз прийде — дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, і вся трусилася, мов з пропасниці. Нічого вже не думала, тільки слухала… Слухала й трусилася…

Скрізь було тихо. Він не йде.

Тоді підняла руки вгору, заломила їх, і вони впали за голову на подушку. Страшна безнадія німа стиснула їй душу… Душа холоділа, застигала, як крапля на морозі, вмирала…

І враз почула, що Зінько відсуває ключем сінешні двері. Кинулася на ліжкові, підвелась — і впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зінько ввійшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й ліг.

— Ти ще не спиш, Гаїнко?

— Ні…

— Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досі голова болить?

— Ні, вже нічого…

— Я й Грицька вчив… Він страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, відповісти на ці слова, та не могла розімкнути уста. Одначе перемоглася:

— Добре, що береться…

А думала інше: «Якби він і довіку не брався!» Одначе не сказала цього, тільки промовила:

— Коли хоче навчитися, так чом же він не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усієї сили, щоб не тремтіти, щоб говорити спокійно, а воно таки подужувало і раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.

— Соромляється при чужих, — одказав Зінько, — говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

— А жінки… хіба не соромляється?..

— Ні.

— Коли ж ви вчилися? Як ще всі-не посходились?

— Еге ж.

— А Катря була?

— Була.

— А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

— Хто, Катря?

— Ні, та, Грицькова…

— Як коли: буває й ні.

Зінько подумав про Ївгу. Після тієї події в вербах йому не хотілося до Грицька й ходити, щоб з нею не стріватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вічі. Він думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому’ зілля дати.