— Хочете побачити? — запитав його маршал при зустрічі. — Дивіться завтра о дванадцятій.

І чабан дивився. Удар бачив, і зблиск, і як відділялась ракета. Видима, справдішня, вона майже повільно, ніби знехотя виходила з вогняного клубовиння, а потім враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рівних і відкритих, як степ.

А тут після цього одразу всі роз’їхались, поїхав і маршал, позникали намети, берег на куті став знову порожній.

— Це хто тут ночує? — запитує чабан, наближаючись до Уралова, і, впізнавши його, додає якось вибачливо: — А, це ти, синку…

І, шелестячи травою, сідає поруч нього. Сидять обидва мовчки, вслухаючись в шурхіт отари, що розпаслася на чистій, не забрудненій нічиїми овечатами траві полігона. З темряви коли-не-коли подзвонює дзвоник, ніжно, мелодійно.

— Для чого та музика? — питає Уралов.

— А щоб не розгубились… Та й люблять овечки музику… Чи сопілку, чи пісеньку, чи тронку отаку.

— Як, як воно зветься?

— Тронка.

— Ніколи не чув такого слова, — з сумом каже Уралов. — Як багато я ще не знаю… Гарний звук. То мідь?

Чабан підводиться, ловить овечку, що підійшла зовсім близько, знімає у неї з шиї дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке, металеве, кострубате… Схоже на снарядну гільзу, зігнуту надвоє. Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тиші — такий тут звук цієї тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя.

— Шмат звичайної гільзи, — каже він, повертаючи тронку чабанові, — а видає отакий ніжний звук… Щось просвистіло в нічному повітрі, чи кажан пролетів, чи якийсь птах, ненароком отарою піднятий із трави.

— Перепілка, чи що? — загомонів угору Горпищенко. — Вже й перепілок тепер меншає. А лебедів? Колись у вас отам, на косі, лебедів дядьки возами набивали. Поїде й повен віз, як снігу, накладе. А тепер птаство переводиться. Орел хіба що коли-не-коли покружляє.

— Скільки він живе, орел?

— Та більше нас. Стоїш, дивишся часом на нього і думаєш: що той птах бачив на своєму віку! Від чумаків до ракет — все він оком своїм ввібрав…

— Хижак.

— Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них свої закони. Навіть шуліка не б’є чужих пташенят, коли вони ще в гнізді…

Уралов запитав недовірливо, нервово:

— Хто це бачив?

— В народі давно помічено… Доки пташка сидить на гнізді, ніколи її не зачепить… — зітхнув чабан і після мовчанки обернувся до Уралова: — Правда, що тебе кудись переводять?

— Не тільки мене, а й полігон увесь згортаємо…

— Канал таки підпирає?

— Та й канал.

— Один полігон згортаємо, а другий уже на його місце спішить. Чув — у Чернігівці? Теж полігон. Тільки інакший. Полігон залізобетонних виробів — так він зветься. Залізобетонні кільця виготовляють, облицювальні плити для каналів, потреба там у них велика в різних бетонних виробах… Моя Тонька як спалахне чого-небудь, так і погрожує: кину к бісу вашу отару, в Чернігівку подамся на полігон! Мотористкою бетономішалки стану!..

По ласкавості голосу чути, що старий посміхається в темряві.

— Але й ми свій полігон ліквідувати не збираємось, — ревниво-досадливо каже Уралов. — Тільки перекочуємо на інше місце.

— Доки бандити кругом хати ходять, хіба ж можна ліквідувати? Ніяк не можна, — ожвавів чабан. — Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди занесло? А Петро ж тобі привіт передає, — позавчора лист був.,,

— Спасибі.

— Уралову, пише, передайте привіт і дружині його…

Чабан умовчує при цьому, що син, передаючи Уралову та Галі привіт, ще й цікавився, як маленька Уралова росте. Почуває старий, що не можна зараз про це говорити — тяжко зранена біля нього людина. Та хоч і мовчить він, але душа його сповнена співчуття до Уралова, вся вона проймається зараз горем його, бо в тій драмі на полігоні було щось таке, що торкалось не тільки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душі багатьох людей. Мине час, зміниться степ, не буде вже тут і слідів полігона, а чабан і тоді не одному ще розкаже, як народилася на полігоні дитинка, як росло в цім ракетнім степу на втіху гарнізонові те славне дитинча, і як стало потім кричати ночами невідомо чого, і як згасло. Розкаже, як ховали його на цьому кургані під музику двох духових оркестрів — військового і радгоспного — і як всі бомбардувальники в той день відмінили свої польоти.

Після мовчанки він знову заводить мову про канал:

— Як прийде велика вода, то змінить весь край. Уволю нап’ється дніпрової степ і зазеленіє… А то ще літо уповні, а вже тут згоріло все, гаряча хуга свистить, куряву жене. З водою буде веселіше! Ще й рис сіятимем, як у Тарасівці. В них там, кажуть, дуже добре вродив, корейці постарались… Сімей сорок їх в Тарасівку приїхало, щоб і наших навчати. Бо чи біля овечок, чи біля ракет, чи біля рису — це все вміти треба. Я в Середній Азії як був — трохи бачив. Він теплої води, скажімо, не любить, йому тільки свіжу, протічну, прохідну давай… А в сусідів механізатори уже й кукурудзу на поливних посіяли: ліс! Стоїть, аж ворониться… Буде вода — все буде. Ще й садки тут шумітимуть хіба ж такі: приїзди коли-небудь в гості, побачиш… Запам’яталось мені слово вашого маршала, розумне слово, — в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою, гомонимо, і каже він: «Навіть якщо маю найкращі ракети, якщо маю силу світ звоювати, не хочу я цього. Не потрібні, каже, мені континенти-попелища. Я хочу бачити їх у зелені і в цвіту, хочу під всіма зорями чути шепіт закоханих…» Ось так, синку.