При згадці самого імені Оленки суворі обличчя вояків світлішали, і не було тут такого, на кого б не поширювалась її влада — влада любові!
Коли вперше дитя посміхнулося, це стало подією, сенсацією на весь полігон. Всі бігали до Уралова на квартиру глянути на Оленку, козиряли, віддавали їй честь і в наступні дні теж не переставали бігати на квартиру за її усмішками. Старшини-надстроковики підставляли їй вуса, щоб піймала за вус, молоді солдати в захваті були, коли вона вчепіриться котромусь за вухо і потягає, полоскоче своїм рученям.
Про Уралова вже й казати нічого. Він з народженням дочки став просто невпізнанний, став говіркіший, привітніший, не такий категоричний в усьому, як досі. Ті доньчині усмішки, дитячі ніжні доторки до щоки мовби проникали йому в саму душу і впливали на неї чародійно. Він не соромився власноручно пелюшки прати, більше того, проробляв це з таким виглядом, ніби вчиняв якийсь безмежно-важливий ритуал.
— Хіба ж не диво, Галю, га? — схилявся він над колискою, прибігши зі служби. — Ще не говорить, а вже вміє сміятись. Суцільна доброзичливість: до всього на світі всміхається.
Це була просто ідилічна картина, коли надвечір Уралови виходили прогулятись. Він, якого й полігонна смага не брала, блідий, вічно схвильований, ніс Оленку на руках, а його повненька, ясноока Галя дріботіла поруч нього, не в силі приховати радості свого благополуччя. Це було істинно щасливе подружжя, вони були мовби створені одне для одного, навіть ростом однакові, невеличкі обоє, проходили мимо КП і йшли у відкритий степ. Всі знали, що то Уралов поніс прогуляти, розважити доньку, бо йому здавалося, що їй ’уже хочеться якихось дитячих розваг, і він шкодував, що на полігоні немає якого-небудь чортового колеса та каруселі, а є тільки блискучі гостряки ракет у степу—єдине, що він тільки й міг тут показати своїй улюбленій доньці. Ще, правда, були в степу, крім ракет, спортивний «козел», «кобила», волейбольний майданчик та стара, облуплена кошара, що зосталася на території полігона від тих часів, коли полігона ще не було, а земля вся належала радгоспові: Була поруч з кошарою й хата чабанська, вона теж облупилась, саманом світить, — пустка така, що, здається, і Оленку відлякувала своїм драним виглядом та проваллям вікон. Оглядаючи ці напівзруйновані рештки чабанської ери, Уралов давав волю своїй фантазії, малював перед донькою та дружиною жартівливі картини свого майбутнього, коли Оленка буде вже великою, і, замість полігона, тут знову володарюватимуть радгоспні чабани, і сам він, Уралов, буде тоді найстаршим пастухом, стоятиме на отій вишці, де тепер КП, із її висоти керуватиме отарами, наглядатиме за вівцями в стереотрубу.
Посміявшись з його вигадок, вони рушали далі, простоювали біля високої, націленої в небо ракети, і їм здавалося, що ясочка їхня вже торопіє на це блискуче диво, на таку велику цяцьку і вже якісь перші знаки записуються на плівці її свідомості, чиє: тої і непорочної, як вранішня зоря. Від ракети повагом ішли вони туди, де сивіють стародавні могили, — Уралов вважав, що донька найкраще себе почуває, коли він виносить її на степовий курган, де був встановлений локатор. Тут свіжий вітерець дмухав на Оленку, і вона ніби жвавішала і з цікавістю стежила, як локатор, повільно обертаючись своїм обручем, кладе рухливу тінь на трав’янисту глобальну опуклість Кургана. Це була поки що маленька Оленчина планета, на якій не було нічого, крім сріблястої нехворощі та локатора, який мав правити їй за розвагу.
Все було б добре, якби не було ночей. Ночами Оленка погано спала, були такі ночі, що й Галя, й Уралов не прилягали ні на хвилинку, бо дитина криком кричала цілісіньку ніч, її крик чули й полігонні вартові, і ніхто нічим не міг зараяти. Галя в розпачі обливалася слізьми, а Уралов, стинаючи зуби, кидався з кутка а куток, не знаходив собі місця — душу йому краяв той Оленчин болісний крик. Вояка, службист, не визнавав він раніше ніжних пестливих слів, підсміювався над Галею, а тут і сам навчився.
— Ну, що болить тобі, донечко, що? — упадав він над немовлям, — Животик? Голівка? Скажи! Ну, покажи, де болить?
А воно тільки дивиться оченятами, туманними від болю, ріже тим болем: допоможи! Ти ж дужий, а я безпомічна! Вас багато дорослих, а я одна…
Лише на ранок, коли сходить сонце, Оленка перестає плакати, знов заспокоюється, а поспавши — розквітає усмішкою. І так день за днем, ніч за ніччю: вдень заспокоїться, а тільки ніч — дитина в плач, у крик і аж синіє, аж заходиться.
Став привозити Уралов з міста лікарів, найкращих фахівців: оглянуть і нічого особливого не находять, не можуть визначити діагноз. Це щось таке, мовляв, минуще, а так дитина здорова. Щоб якось розважити доньку, Уралов придбав у воєнторзі акордеон, дорогий, розкішний, хоча грати на ньому й не вмів. Учився тепер ночами, уперто ростягував ту чортову шкіру, а коли втомлювався, зовсім виснажений, шпурляв акордеон у куток і, відсторонивши від доньки дружину, запухлу від сліз, сам нахилявся над крихітним! тільцем, що змагалося за життя, і мовчки приймав на себе той біль, той крик, той вибираючий душу доньчин плач. Однієї такої ночі, доведений доньчинйм криком майже до безпам’ятства, Уралов кинувся до машини, завів, помчав у радгосп до Чабанихи — перед тим вже уже чув, що є там така баба Чабаниха, мати капітанова, зіллям лікує — народна медицина і все таке… Не знав точно, де вона живе, знав тільки приблизно прикмети, і жадібно розглядав ієрогліф телевізійних антен над будинками, вишку металеву шукав — по тих ієрогліфах та по вишці він і розпшукав Чабанишину хату. Забарабанив у шибку, і стара з’явилась на порозі, як мара, як живий привид минувшини: розпатлана, вилицювата, губи стиснуті, під насупленими бровами — ями очей… Чаклунське замкнуте обличчя Піфії, Сівілли, воно якраз чомусь і викликало довіру: оця врятує, ця допоможе! Як він гаряче умовляв, бо вона спершу не хотіла, казала, що давно вже цим не займається.