— Ну, тебе ж там купатимуть на екваторі, — застерігали Віталика, — це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлінії, то тут спершу подумай.
— Або ще заставлять кнехти зрушувати з місця, так ти подивися пильніше: .яка там основа… А то інший, довірливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очі йому рогом вилазять.
— Було колись, було, — каже роздумливо капітан, — коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. І над кнехтами силкувались, і котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як він, — капітан приязно кивнув на Віталика, — будьте самі обережні… Бо він не після букваря до вас… Вже й електроніка, і кібернетика, і тонкощі радіотехніки — все під отим картузиком є.
З батьківською ніжністю дивився капітан Дорошенко на хлопця, що аж на очі напустив козирок своєї кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впізнає капітан свою давню юність, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька… Зі скромним набутком виходила колись твоя юність на золоту лінію життя, а ця йде освічена, озброєна знаннями, і хоч багато що різнить вас, багато між вами несхожого, але ж єднає вас найголовніше — жага праці, сила любові, поривання душі…
— В які ж рейси берете ви нашого степовика? — допитувались рибалки. — Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити?
Капітан Дорошенко задумався, стояв посуворілий, серйозний. «Друзі мої. Ви не чули звуку лічильників Гейгера, не бачили руїн Хіросіми, але думки ваші про те, що й мої… Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини — отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе… Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту… І для цього хочу жити. Скільки житиму, кожне діло моє, кожен крок буде проти бомби. І коли Вітчизна накаже потопити її — вважатиму це вінцем свого життя…»
Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудівного, — вона прибула за капітаном Дорошенком. На мотопаруснику — майбутні мореплавці у робах, все молоді, веселі хлопці-практиканти, що самі цю яхту й будували, самі й викликались доставити нею на завод прославленого капітана Дорошенка.
Незабаром капітан із своїм юним радистом уже був на борту, серед практикантів; причал зрушився з місця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотілій сорочці… Хати й тополі попливли, Лукія і мати, чабани й отари, і весь степ поплив…
Туго набито паруси, дужий і рівний вітер легко жене яхту по воді.
Буде ще після цього простір лиману, і вітер попутний, і біла заметіль чайок над головою, аж поки виникне на обрії заллятий сонцем заводський берег і перед очима капітана з’явиться судно, що жде його на стапелях.
Добре він знає, здавна знає ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в їхньому чорному лісі жевріють, мов червоні велетенські вогнища, закладені кораблі. Крани, червоно-палаючі борти будованих суден і зелень тополь! Вся територія заводу в пірамідальних струнких тополях, усі цехи… Он він, його красень, височіє над тополями, на залізобетонному стапелі, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там зараз робота, величезний колектив кораблебудівників, друзів твоїх, знайомих і незнайомих, невтомно, день за днем будує це судно, що його вести крізь бурі, крізь шторми та урагани — тобі. Розміреним будівничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, вирує там трудове життя, лунає скреготом, ударами, шумом молотів, сичанням газових різаків, б’є сліпучими спалахами і зорепадом електрозварки… Кожен творить щось своє, робить ніби мале якесь діло: той зварює шви, той перевіряє їх (коли треба — рентгеном!), той фарбує, високо зіп’явшись і ганяючи шариковою щіткою по випуклості борту або пульверизатором насіває фарбу, жінки клопочуться з ізоляційним матеріалом, з отією самою синтетичною скловатою, захищаючись від її гострої пилюки марлевими пов’язками, ще інший хтось уже оснащує рубку радіоапаратурою, встановлює навігаційні прилади, — а в цілому як вершина, як апофеоз всієї їхньої праці виростає цей красень корабель.
На спускових доріжках невдовзі уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спеціальним технічним, що його привозять сюди в бочках і на території заводу перетоплюють, — сала треба величезну кількість на кожен спуск.
А коли настає день спуску — він виливається тут у справжнє свято труда, тисячі людей напружено стежать за творінням рук своїх, з хвилюванням слухають, як серед глибокої тиші лунають по радіо останні розпорядження спусковій команді, що працює на очах у всіх, працює чітко, злагоджено і ніби навічно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звільнено, і вся споруда корабля, піднята на високому стапелі, утримується вже тільки двома курками, і трос, що зв’язує курки, натягується струною…
— Рубай курки!
І здригнеться тоді на стапелях цей молодий океанський велетень, і плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з території заводу назустріч воді, назустріч океанові…
Вперше бачить Віталій цю величезну майстерню кораблів. Усім найпотаємнішим, самою душею відкривається йому завод, не може очей відвести хлопець від новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в півнеба виростає перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космічний гігант націлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побуває на ньому Віталій? З яких океанів, з яких широт посилатиме в ефір свої вісті? Та знає: хоч де буде він, хоч під якими сузір’ями, всюди йому як позивна мелодія степового рідного краю ніжно й сумовито дзеленчатиме тронка.
1960-1962