Уралов, наїжившись, сидів на кургані; якийсь нічний птах над ним пролетів, просвистів крильми; згадалось дитинство в степах кустанайських, і яке там було на озерах полювання, і як він бігав ще хлопчиськом за мисливцями та різними послугами дорослим заробляв собі право постріляти. Скільки пам’ятає себе, він марив полюванням, далекий постріл нашорошував і кидав його в дрож, і його мисливський запал дивував навіть дорослих, їм було смішно, що хлопець, зачувши далекий постріл, блідне від хвилювання, а він тільки й мріяв про той час, коли виросте й матиме власну рушницю. Потім виявилося, що в його діда-коваля є старезна рушниця-катеринівка, четвертий калібр, вагою не менше пуда. Гармата — і все. Колись, ще ніби дід дідів, пугачовець, зробив її, а дід так і не вистрелив з неї ні разу — боявсь. А цей, малий Уралов, взяв її, зарядив замість дробу шариків з підшипника, пішов на майдан, прив’язав до плуга, а до курка шнурок, щоб випробувати здалеку. То таки був постріл! І одначе не розірвало її. Після цього знову зарядив, прилаштував свою катеринівку до велосипеда і покотив на озера в степ. Зустрічні хлопці-казахи сміялися: всіх гусей твоя пушка переб’є!.. В полі гусей тьма, на просищі пасуться, летять, ґелґочуть, валом ідуть. Уралов зарився в копицю проса, виставив тільки ствол своєї гаківниці, під плече картуз підклав, щоб плече віддачею не розтрощило. Сидить, не дише, а вони насуваються ґелґотом, вже ледь мало не з-під нього просто смичуть, і він, затаївши дух, приклався, пальнув. Удар, іскри з очей, і вже нічого більше не пам’ятає. Очуняв: «Де це я? Що зі мною?» Рушниця відлетіла далеко, картуз теж далеко, плече горить і… жодної гуски. Однак це не відбило в ньому охоти до полювання. І вдруге, і втретє знову виходив з тією пудовою катеринівкою на гусей і щоразу падав після пострілу непритомний, аж поки в якійсь інструкції не вичитав, що треба було давати вдвічі менший заряд, ніж він давав…
Не знає, чому й згадалась йому зараз та його рання хлоп’яча пристрасть, блукаючим спомином навіялась серед нічного степу на могилі, де вічним сном спить його донечка. Не раз він чув жалі та скарги на скороминущість людського життя. Промайнуло, як сон, пролетіло мигцем, не встиг і оглянутись… Це так. Але зараз його думка якраз про інше, про те, як багато може ввібрати людська душа, мозок людський: цілі галактики життя може людина вмістити в собі! Коли були оті озера, гуси, просища? Коли то було: вперше побачив трамвай. Перший самостійний виліт… Як то далеко-далеко. Наче за далеччю віків. Майже в античності. І нічого цього Оленка не знала. Ні тих гусей, ні просищ, ні озер ніколи вже не побачить, і в цьому є велика якась кривда. Свіжа рана життя, вона заступила йому все, що було і що є, болем своїм ятрить його і ятрить. Фатальність? Якщо це фатальність, то він і її ненавидить! Забрати в нього Оленку, в самому розквіті загубити цей свіжий росяний пуп’янок, що вже всім умів дарувати радість, — ні, нема в цьому глузду, і ніхто не переконає Уралова в тому, що так буває, і що нічого не вдієш, і що «така вже судьба»… Не повинно бути такої судьби! За що її скарано, за що її страчено, його Оленку? Не було в ній ні злоби, ні ненависті, ні хитрощів, ні підступності, не було помилок і злих намірів, була тільки ясність найчистішої усмішки, було тільки те, з чим людина народжується для життя… Гризе його думка, тривога, що, можливо, є частка і його провини в тому, що сталось. Коли привозив Чабаниху, вона говорила щось, здається, застережливе, що місце не підходить дитині і не такі їй потрібні цяцьки. І що тільки під тихими зорями, а не серед гуркоту та вибухів здоровим та щасливим буде зачаття людське… Він не надав тоді значення словам старої, а тепер дедалі частіше довбе мозок думка: може, справді дитину лякало тут все, гуркіт тривожив і ці вибухи, що час від часу землю стрясали, може, вони й справді не для дитячої психіки? Причину доньчиної смерті так встановити й не вдалось. Командири й товариші вважали Уралова людиною впертою, вольовою, настійливою, людиною, для якої почуття обов’язку понад усе, а ось тут він не певен, чи все він зробив, щоб Оленку врятувати, чи виконав свій обов’язок перед нею до кінця. Одне тільки знає, що ця тяжка драма не минула для нього безслідно, ці згаслі Оленчині усмішки для нього ніколи не згаснуть і ніколи не буде вже він таким, як був раніш. Глибокий внутрішній струс мовби відкрив йому очі ширше на світ, на саму сутність життя, і те, що раніш його могло й не чіпати, зараз не залишає його байдужим. Чи так жив? Чи так ти живеш? Чи так всі ви, люди, живете? Задала йому Оленка таких запитань безліч, запитала й пішла собі, а йому зоставила вік на роздуми!
Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвіночка. Наближається отара. Чабан Горпищенко веде її, не інакше, бо це тільки він зважується заглиблюватись з отарою так далеко в землі полігонні, та й полігонне начальство до нього не так прискіпливе, адже у старого син льотчик і сам він людина заслужена й розторопна. Під час останніх важливих навчань, коли тут навіть один із маршалів був, він швидко з Горпищенком здружився, для них, для обох — для чабана і для маршала, — певне, було про що погомоніти разом, розклавши вогнище в степу для чабанської каші «в кожусі». В ті дні все, що робилося на полігоні, було оповите особливою таємничістю, право доступу сюди мали тільки люди найнеобхідніші, решту всіх виселили, і чабан Горпищенко теж тільки віддалеки міг бачити, як незнайомі автомобілі мчали в напрямі полігона, як свіжі намети в один день там з’явились і як потім на далекім куті, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда і в ній, наче в колисці, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли та інші дикі птахи гніздились, а тепер люди он для яких пташенят гнізда мостять…