— Зверни увагу, Ліно, як споруджувальні роботи виконано, — вказав Кузьма на ту ділянку, де крила каналу були вже сформовані. — Наче вручну, еге ж? О, це треба вміти! Це брат ось її, — кивнув на Василинку. — Просто художник свого діла. Народний художник земляних робіт! Де Левко Іванович планував дамбу, після нього ніяких уже ручних доробок… В нас тут колектив зовсім не сірий, більшість ветерани, з Інгульця прийшли, з інгулецької системи, — хвалився далі Кузьма. — Гребіння, мури оті нащо? То їх спеціально зоставляємо між траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався… Вже коли вженешся в траншею, то все вперед горнеш… Ну, а потім ми, звісно, й ті перемички ламаємо… Як наїдеш, а стіна землі перед тобою так і сідає, так і никне! А коли вгору береш, гуркіт такий, як в ракеті, просто глухнеш від нього. — Кузьма блискає усмішкою. — Оце мій, — зупиняється він коло бульдозера, що незграбно перехнябився на валу.
Квадратна металева кабіна, в кабіні важелі стирчать, на сидінні жужмом фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всідається на тій фуфайці.
— Щоб виростити троянду, будьте землею… Я кажу вам, будьте землею! — весело гукає він з бульдозера словами якогось поета.
Скрегіт, рев заліза, удар чадної хвилі… Машині важко, натужний залізний гуркіт глушить Ліну, вона аж сахається вбік, а Кузьма беззвучно регоче з кабіни і вже спрямовує бульдозера вниз, в куряву, в спеку, в розбушований земляний чорторий…
— Пішов наш Кузьма на простори XX віку, — жартує Василинка, видно, узвичаєною тут примовкою, і Ліні навіть у цьому тутешньому жарті чується атмосфера життя своєрідного, їй не доступного. Простори XX віку — і вигадають же таке… Озираючись довкола, Ліна, однаік, помічає, що простори тут якось особливо почуваєш, вони ніби оживають, поряд з цим бушовищем земляних робіт ще більше відтінюється безмежжя степів та великість полудневого неба.
— А наші хатки на колесах, правда, гарненькі? — киває Василинка на яскраві жовто-червоні та голубенькі вагончики, що, наче автобуси на стоянці, таборяться внизу. —Це десь аж із Естонії нам прислали.
Дівчата повагом рушають туди, провалюючись в розпушеному теплому грунті.
— Звикла вже, Василинко, до життя на колесах?
— А що звикати. Зате ж нам, крім основної ставки, ще й «колісні» платять або «курявні», — розважно каже Василинка, випромінюючи усміх своїх великих, блискучо-карих очей. — Вагончиків, правда, не вистачає, частина наших аж у Брилівці живе, їх машинами возять на роботу й з роботи… Я теж деколи їжджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зігнешся — коліна вище вух!
Вона знову посміхнулась рівною своєю посмішкою: спокій і врівноваженість, здається, ніколи не покидають її.
— А все ж, бачу, тобі таке життя до вподоби?
— Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь, а потім глянеш… твою ж таки роботу видно… Недаром живеш…
Бульдозери всюди гуркотіли, мов амфібії, плавали в землі, і вже й не вгадати було, де там Кузьма Осадчий, — загубився хлопець зі своїм агрегатом серед інших бульдозерів, злився з ними, з їхнім гуркотом, скреготом, курявою…
А водночас і в тих, що лагодили «Москвича» біля ремонтного вагона, діло, видно, наближалося до кінця.
Один з робітників-ремонтників, які допомагали Яцубі, давав господареві вже прикінцеві напуття:
— Не допускайте, щоб вода закипала. І на стартер не тисніть без пам’яті. А якщо їхати доведеться заповідним степом, там особливо пильнуйте…
— Це ж чого?
— Зубробізони щоб з вами не пожартували. Вони ж там на волі гуляють.
— Отож порозпускали… Скоро й левів із-за ґрат повипускають… А зубробізони, хіба вони на людей кидаються?
— Людину побачать — нічого, а дуже чомусь не люблять отакі автомобільчики останнього випуску. Тільки загледить, жене за ним щосили, щоб на роги підняти.
— Ну, це вже ви мені бандилюки гнете, — недовірливо поглядає майор на співрозмовника.
— Я очевидець, — підходячи, каже Єгипта. — Сам був свідком, я ж завдяки своєму літунству і там працював деякий час… Якось ми ЗІСом сіно набираємо рано в степу, чуємо тупіт! Глядь — табун їх! Цілий табун гривастих бізонів просто на нас мчить! Братва хто куди, а бізонам до нас байдуже, вони мерщій на нашого ЗІСа. Як шеменули, так і пішов із сіном шкереберть. Так то ж ЗІС! А отакого, як ваш оцей ліліпут, ковирне одним рогом — і догори колесами поставить…
Майор, витираючи замазучені пальці, поглядав спідлоба на Єгипту, не знав — вірити чи ні, серйозно той каже чи тільки голову дурить…
Згаяв майор Яцуба тут часу чимало. Однак за роботою не забував раз у раз накинути оком і на дочку, бачив, як вона спершу зацікавлено розмовляла з якоюсь тутешньою дівчиною, литкастою, повногрудою, потім син Осадчого приєднався до них, і чути було звідти хихи та хахи, все поміж ділом бачив майор: і як сміялись, і як воду пили, і як ходили на вал… Потім дівчата обидві чогось в отой он вагончик шурхнули, де штаб цього загону всього…
Коли нарешті «Москвич» завівся, Яцуба від полегшення навіть подобрішав, настирливо посигналив раз і вдруге, після чого висунувся з машини й гукнув бадьоро :