Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в цей гарячий робочий час. Нарешті звідти вирушила підмога. Степом навпростець з страшенним гуркотом, з курявою ішла та підмога. Ліна спершу навіть не могла збагнути, що то за потвора повзе, скрегоче назустріч, скажено підгрібаючи землю…

Очам своїм не повірила.

Танк!

Справжнього танка вона ніколи не бачила, тільки з кінофільмів і знала, а тут це, безперечно, він насувався, окутаний курявою, великий, масивний, безокий, з загребущими гусеницями, з військовим ще номером на брудно-зеленім борту… Тільки замість башти на ньому ребристо здіймається щось схоже на кран, Ліна пізніше дізнається, що це хтось хитромудрий, пристосовуючи танк до мирного життя, дійсно скинув з нього башту і натомість встановив звичайний робочий кран, яким під час ремонту можна піднімати найважчі двигуни… Танк бурею розгорнувся перед «Москвичем», водій хвацько підчепив його сталевим тросом і поволік у бік каналу — мов комаху яку-небудь поволік! Ліна, принишкнувши, сиділа в «Москвичі», згоряла від сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смішний в очах людей оцей їхній лімузинчик, що його волоче по стерні велетенський робочий танк… Видовище збоку, певне, справді було смаковите, бо всі бульдозери, скрепери, повилізавши на гору, позупинялись, водії самоскидів почали сигналити, видно було, як звідусіль з валу бульдозеристи махають кашкетами і десь аж під небом зблискують білі зуби на закіптюжених обличчях, — регочуть усі, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий буро-зелений мамонт волоче до таборища оту голубеньку, підхоплену серед степу комаху.

Вже танк і зупинився, і трос відчепили, а Ліна все не зважувалась вилізти із своєї схованки, бо й саме повітря навкруги, здавалось, було наснажене блиском насмішок, реготом, кепкуванням. Подолавши ніяковість, вона таки вихопилась з машини між люди, між бульдозери, між тягачі і самоскиди, і все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче — зубаті оці механізми, житлові вагончики, Дошка пошани, барила з водою… Хтось нахильці, як запорожець, п’є просто з барила, потім передає посудину батькові, і той, напившись, солідно радить возити воду цистерною, а не отакими барильцями.

— А ми навмисне такими барильцями, —відповідає той, що пив, молодий закіптюжений смаглій, і білку ваті очі його по-циганському грають лукаво. — Бо привезли б цистерною, та й на три дні, та й тухнутиме вода!.. А в таких волі-неволі щодня возять, і, отже, свіженьку п’єм!.. Хочеш?? — запропонував він Ліні й обережно підтримував барило, доки вона пила,

Напившись, сказала неголосно:

— Дякую.

— Так ти мене не впізнала? — весело окинув її оком смаглій, поставивши барило на землю. — Це ж я тебе на буксир брав! Ніколи танкістом не був, а тут довелося… А звати мене Микола Єгипта, хоч з єгиптянами я родич такий… через вулицю навприсядки! Ну, ми поїхали! — гукнув він і, спритно забравшись у танк, загарував ним з місця, аж земля задрижала. Ліна, сама не знає чому, посміхнулася йому вслід.

Доки батько біля похідної майстерні веде ділові переговори, а потім з кимось із ремонтників починає розбирати «Москвичеві» нутрощі, Ліна, ще не зовсім отямившись після пережитого сорому, стоїть, туплено розглядає Дошку пошани, звідки на неї дивляться, видно, ці ж самі бульдозеристи — і цей смаглій, що воду пив, і ті, що тільки-но реготали на валу. Вони й тут, на фотографіях, веселі, безшабашні, а одягнуті ще по-зимньому чи по-весняному — в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо, а в того навмисне насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов другові на плече, а інший картинно позує, взявшись у боки, ще котрийсь — кремезний, широкоплечий, — видно, розважаючи товаришів, скорчив таку міну перед об’єктивом, що мимоволі всміхнешся.

Із-за вагончика вийшла дівчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця Ліні, тільки куди міцніша, здоровіша за неї, — з вогню та з сонця вся! Так і цвіте вся здоров’ям, налите тіло горить смагою.

— Ну й комедія ж була дивитись, як вас тягли, — всміхається вона до Ліни. — Це хлопці навмисно придумали вам для буксира танка послати. А Єгипті цього тільки подай…

— Найшли розваги…

— Та ви на них не ображайтесь. — Очі дівчини променились добротою. — Просто люблять тут у нас пошуткувати… А танк якраз був не в роботі. Цей уже як зачепить, то потягне, він у нас трудяга.

Дівчата разом глянули на танк, що стояв віддалеки на своєму, видно, постійному місці. Єгипта, заволодівши танковим краном, вже з кимось лаявся — лаявся так, що Ліні хотілося вуха затулити.

— Не зважай, — відвертаючись від Єгипти, заспокоїла її тутешня дівчина. — То він механіка перевиховує.

Дівчата розгомонілись. Невдозі Ліна вже знала, що звати цю дівчину Василинка, а прізвище Брага, і що брат її тут працює бульдозеристом на каналі, і що наступного літа вона вступатиме до Ровенського інституту інженерів водного господарства — канал обіцяє послати, буде стипендіаткою каналу… А тут? Тут працює пікетажисткою — це од слова «пікет». Обов’язки нескладні, ходиш, переставляєш геодезичну рейку, а майстер нівелює. Якщо старий в доброму настрої, то він і пікетажистку підпускає до нівеліра, щоб привчалася. Але це так, понад програму, головне ж діло пікетажистки — переставляти оці вішки рябенькі.