Мимо двору йде Лукія, квапиться кудись.

— Доброго ранку! — каже вона, уповільнюючи крок біля хвіртки.

— Доброго ранку, Лукіє.

— В область їду… Може, доручення буде яке? Дорошенко підходить до хвіртки, дивиться на Лукію, свіжу, щойно вмиту, і вона, як дівчиною, одразу шаріється під його поглядом, шаріється так густо, що аж наче сизою памороззю злегка беруться її налиті щоки, а в очах сльози ніяковості вже блискотять, світяться, від них і очі повно наливаються світлом. «Ну, чого ти й досі ніяковієш, Лукіє?» — так і хочеться спитати.

— То які доручення будуть? — повторює вона.

— Привіт Пахомові передай. Ти ж побуваєш у нього?

— Неодмінно.

Не уник-таки хірургового ножа їхній Пахом, упертий їхній подвижник… Схопило біля силосу так, що літаком довелося відправляти небораку в область — того ж дня й прооперували… Пілот Сіробаба, цей рум’янощокий життєлюб з чорним викоханим вусом, розповідав потім в радгоспі, що директор їхній і там ніби, під ножем хірурга, репетував своєї: «Не досилосував же! М’ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику відправив!..»

— Рано, рано скрутило Пахома, — задумливо каже Дорошенко.

— Видряпається. — В голосі Лукії не почувається смутку. — Такому клопоти і вмерти не дадуть… Ну, бувай…

І вже вона йде, їй пора, кивнула на розвітання, самими віями попрощалася, і Дорошенко вловив, як очі її в цю мить ще більше налилися світлом. Пішла. Коси ЛукіЇ скручені на потилиці високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода стає, що Лукія віддаляється від нього, що, призначені для міста, високі каблуки її постукують все далі розмірене й гордовито. Лукія — ось його щедра молодість, ось чиєю дружбою він може пишатись… Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досі в душі зосталося жевриво від того кострища, яке таким жарким полум’ям було спалахнуло колись… Ось він, ще молодий, повен любові до неї, в Буенос-Айрес іде, в перший самостійний рейс. Осінь, негода, ніч, із тих ночей, що трощать кораблі, що стугонять стихіями, у шквалах розмотують тривожні сигнали SOS… Реве, бушує Атлантика, а в розвированім океані неба тривожний місяць бреде. Єдина розбухла цятка, жовток світла серед тьмаво-сріблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлаті, мов леви, йдуть і йдуть з просторів ночі, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другій половині ночі шторм досяг такої сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, і якщо ти не втратив тоді самовладання, вивів судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукія, знаходила тебе із сяєвом своїх закоханих очей.

І зараз, проводжаючи поглядом Лукію, Дорошенко відчуває, як пробуджується в ньому давня до неї ніжність, росте нездійсненна жага щось повернути, щось повторити — далеке, як молодість, невловиме, як сон… Вдруге розпочати життя — цього ще ніхто не зазнав, нікому із смертних ще не вдавалось обминути той похмурий останній порт, що раніш чи пізніш, а кожного жде… Пахом-однокашник згорів на роботі, а його, Дорошенка, ще обіцяють покликати… Та чи покличуть? Чи, може, це вже не тимчасова недуга, а саме твоє вечоріння владно на тебе наступає? І саме тоді, коли так багато тобі відкрилось! Краса світу, яку ти в юності й не розумів по-справжньому, принаймні не помічав, не дорожив нею так, як зараз… Краса людських облич, поглядів, вчинків, поривань… Все життя мовби тільки тепер відкривається тобі в своїх найістотніших зв’язках і достоїнствах. Може, це й є те, що звуть мудрістю? Думка ясна, мозок світиться, як казав улюблений його художник. А день вечоріє… І з цим змиритися? Осліпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудків океану? Невже не потрібно більше твоє вміння, твої знання, твоя воля і твій неспокій? Чи, може, ти ще потрібен?

Мати йде з городу. Хустка на ній чиста, біла, неначе в неділю, бо для неї вічна тепер неділя. В руках несе кріп, моркву, петрушки пучечок, свіжозеленої, рясної.

— Зеленини тобі до сніданку… Коли тобі що не так у мене, сину, — ти кажи.

— Все так, мамо, все так.

Поголишся, поснідаєш і йдеш знічев’я поблукати по радгоспу, завернеш на радіорубку, де на тебе війне чимось корабельним, погомониш про різні новини з Віталиком, що вже впевнено входить в обов’язки радиста, а потім підеш собі по затінках старого, ще панського парку, де в запущеній гущавині тобі вдається відшукати руїни панських басейнів і навіть сліди тієї химерної споруди, що звалась ковшовим колодязем, де по рівчаку, по вічному колу день у день ходив колись горбатий верблюд Гарасько, женучи ковшами воду для поливу. З рання й до ночі ходив він тут з зав’язаними очима по вибитій сліпою ходнею круговій доріжці, без нікого ходив, а ти, який біля нього за погонича, тільки прийдеш, перепряжеш, гійкнеш, щоб рушив він у зворотному напрямі, і вже мовчки пішов твій двожильний Гарасько поволі розкручувати назад своє вічне, терпляче намотане коло…

Край парку — теж залишок панської старовини — позубрена, погризена цегляна брама, а неподалік капличка, під якою в давні часи був підвішений дзвоник, щоб скликати батраків на роботу. Ще далі один за одним вишикувались, як сфінкси, облуплені цегляні льохи для вина; всі вони позамикані — час винобрання ще далеко; за ними пашить черепицею присадкуватий сарай, що колись був каретним, а зараз, завдяки Яцубиній настійливості, переданий під пожежню.