— Бачиш, он під вагончиком стоять? Одна моя, а друга моєї напарниці, її зараз нема.

— Де ж вона?

— Розрахувалась, бо в неї мати дуже захворіла, а доглядати нікому… Оце де зараз канал споруджується, все якраз з Ганнусею ми пікети розставляли, між нашими пікетами найжаркіші роботи йдуть…

— Своєю роботою, Василинко, ти… дуже задоволена?

— Як сказати. Бува цікавіша. Але й тут: хай по сто метрів вперед, та все ж таки вперед.

Інший світ, все таке далеке, одначе Ліна почувала, що їй цікаво слухати — і про ті пікети, і про нівеліри, і про те, як тут живуть… Слухала, а тим часом хтось підкрався із-за спини і хап її за голову — міцно затулив долонями очі… «Єгипта!» — майнула найперша думка, чомусь саме його руки уявились такими гарячими, міцними, з горіхами мозолів на долонях… Треба було вгадати, крикнути ім’я, щоб випустив, і добре, що не крикнула, бо коли випручалась, то перед нею стояв… Кузьма Осадчий! Усмішка до вух, сам закудланий, в зашмарованій майці, в пилюці… І в бровах, і в чубі пилюки набилося густо.

— Так це тебе тягнуто на буксирі, — казав Кузьма. — А я думав — там тільки старий твій… Куди ж мандрівочка пахне?

— Вона в медінститут їде документи здавати, — прохопилась першою Василинка.

— Ніколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась, — здивувався Кузьма. — Відкрила в собі такий нахил?

— Який там нахил, — досадливе всміхнулась Ліна, а Кузьма веселим тоном побажав:

— Ну, зеленої тобі вулиці та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку пересипаємо. З місця на місце пересипаємо, а, кажуть, щось буде.

— Не щось, а магканал, — поправила Василинка.

— От чуєш: маг… Себто магістральний, —пояснив Кузьма, — а не тому, що перед тобою якісь маги… Тут без магії, тут пупа надривати треба. А зате вигрохкаємо такий, що більший буде розміром, ніж відомі тобі канали марсіанські, що їх Скіапареллі відкрив. Із самого Марса в телескопи видно буде наш степовий аричок. — Хлопець засміявсь, розфантазувався: — Вже десь там сидить, мабуть, такий собі вчений марсіанин, трохи на самурая схожий, розглядає нашу роботу в окуляр телескопа та покректує: що таке? Не було каналу в цьому секторі Землі, і ось він уже є! Де була бура пустеля — рівна якась смужечка лягла… Оптичний обман, чи, може, й там, на планеті Земля, є більш-менш розумні істоти? Щось там риють, прокладають, ведуть… А коли так, то треба їхній витвір негайно нанести на карту земних каналів та мерщій у дисертацію його — єй-єй, за це дадуть комусь доктора марсіанських наук!

Дівчат розважають його пустощі, обидві сміються, а Кузьма тим часом, по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильці, аж чути ковтки: глог-глог… Все в нього якось здорово виходить, хлопець навіть п’є так, як щойно пили тут дорослі бульдозеристи. Напившись, втерся всієї п’ятірнею, по-робочому. Зовсім небагато й пробув на каналі, а вже з’явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо стоїть на землі Кузьма-каналобудівник, тільки жаль, що в вухах землюка — може гречка звідти прорости. Чи давно це було, коли в школі хлопці ще тільки вчились водити трактора, скільки сміху було, коли за кермо сідав оцей вухатий Кузьма… Чи він придурювався, чи справді не вмів тоді ще правувати — трактор його ніяк не хотів слухатись і, виписуючи по майдану п’яні викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопці горлали невдасі керманичеві навздогін:

— Кузьмо, тримай картуз!

Картуз був тоді на Кузьмі якийсь чудернацький, не нашої ери, з переламаним козирком, — де він такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на Кузьмі того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозі сюди разом зі своєю школярською безтурботністю.

— Ось так, Ліно… Степи збираємось обводнити, а самим поки що напитися ніде: кидай агрегат і біжи аж до цих бочок за ковтком води.

— Бо термоси порозчавлювали, — каже Василинка з докором.

— А як його не розчавиш, коли йдеш майже сліпим польотом… Принесуть, поставлять у бур’яні, хіба там помітиш з кабіни ваш термос… Наїдеш — і коржик з нього!

— Чи й не герой, хм, — спокійно хмикнула Василинка. — А вчора кому від батька влетіло за порушення правил безпеки? Погрожував і вуха пообривати.

— Ці обірве, другі виростуть, — відбувся жартом Кузьма і пояснив Ліні: — Майстер наскаржився батькові, що високі гребінки залишаю, могло б привалити… Так старий і дає мені урок по техніці безпеки… Ну, скоро-скоро ось моє ходіння в підпасичах закінчиться: вже є телеграма з Харкова, що партію нових бульдозерів нам відправили, десь і мій там летить…

— Ще чи одержиш, — піддражнювала Василинка.

— Одержу. Подякую батькові за науку, за здорову критику, за бульдозера і на свого суверенне пересяду… Годі ходити в підручних — заживу під гаслом: вольносць і неподлеглосць!

І, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив до місця роботи. Вже відійшовши, обернувся до Ліни:

— Хочеш глянути, які я гори верну? Дівчата, весело перезирнувшись, рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римської імперії Троянів вал, що сліди його ще й досі тягнуться по степах Придністров’я, навряд чи міг навіть в часи розбудови рівнятися могутністю з цим валом — насипом свіжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю панораму робіт. Але де ж саме проляже траса каналу? Ліні без навички трудно було розібратися в цьому хаосі. Всюди риють, горнуть, перевертають степ, там знімають верхній шар, а тут земля вже порізана глибокими траншеями, в однім місці розламують чорноземлю, а поруч бульдозери вже вигризають з підґрунтя жовту правічну глину і сунуть її нагору, на вали, нагортають цілі буртовища. Глянути збоку — справді здається, що тільки пересипають землю з місця на місце, а учасникам будівництва, звичайно ж, в усьому цьому вгадується лад, думка будівника вже веде крізь цей хаос несхибну вісь каналу, бачить в степах його повноводе русло.