Та нарешті можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з відрами до колодязя набрати води, а заодно загадує чабанам збиратися до сніданку.

— Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечері повернеться, — невесело каже вона, повільно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила свіжака з тієї торпеди у відра, взяла їх на коромисло, понесла, весь час на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу.

Відколи син приїхав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не живе, за ці три дні більше був на полігоні, ніж тут. Відпустка й на відпустку не схожа, хоча, правда, і сам він каже, що опинився тут у справах служби, тільки заїздом. Та, може ж, ще відпустять його, і, звільнившись від клопотів, зможе він відпочити як слід, приїде на кілька тижнів, цілими днями читатиме або гратиме під тополями в шахи із своїм другом Сіробабою, льотчиком сільськогосподарської авіації, що при нагоді прилітає з Центральної провідати друга і сідає своїм полотняним аеропланом біля самої чабанової хати. Колись вони разом були в училищі і ще там товаришували, а потім як була сесія та був закон про мільйон двісті тисяч, то Сіробаба попав у той мільйон під скорочення, перекваліфікувався і тепер возить пошту в радгосп, підживлює посіви та опилює виноградники… Веселий такий цей Сіробаба, з усіма жартує, і вона рада, що Петро із ним дружить. Сидять собі, грають у шахи чи просто бесідують, а вона щось робить поблизу і краєм вуха слухає їхню розмову, і тоді їй син розкривається більше, ніж будь-коли, в якихось тайнощах своїх, в чомусь мало зрозумілому матері. Вона чує про якісь перевантаги, коли навіть очей не закриєш, і м’язи обличчя перекошуються, і кров стає важкою у жилах… Або, навпаки, чує від них про красу польотів, про те, як буває їм гарно, коли вранці-рано повний штиль, «ковбаса-зебра» над аеродромом опускається, ранок погожий, і ти — «летиш, як у маслі»! Та не завжди й вони там купаються, як у маслі. До батька вона вже звикла, що цей без кінця дирекцію критикує та керуючого відділком батожить на всі заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, і в них буває по-різному, чимось оті «намордники» їхні Сіробабі не подобаються, «не та, каже, система», хоч і новіша. Сіробаба досі плюється, згадавши, як одного разу вік взяв старий кисневий прилад, бо він ніби зручніший, так начальник побачив — з рук вихопив, подер… І не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна… ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому «наморднику», важкому, незручному, часом літає ж по кільканадцять годин, не вилазячи з літака, на залізі сидить, закутий в залізо. Та ти іншого застав у ресторані за столом висидіти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витримає, а тут — ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисіє вже, зовсім молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собі таке життя, згоден день у день крізь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах… Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навіть ось тут, у степах, чорна буря йде, валує, і все небо від неї чорне, і, здається, кінця нема у височінь цій куряві, то вони, льотчики, виявляється, і над нею, над бурею, ходять.

— Невже ж тобі, сину, не страшно там, коли під тобою вся земля бурею окутана?

— Десять тисяч метрів, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем — там небо чисте, сонце світить, ми там по приладах ідемо.

Такий він у неї. За здоров’я вона його найбільше непокоїться, хай би без апаратів отут повніше надихався чистого степового повітря. Поки тут він — поки й спокій на душі. А як десь у польотах, все їй тривогою повитий світ і годинами не сходить з думки та жінка з Рибальського, що в неї теж був син льотчик і позаторік розбився. Як вона тоді кричала на все село, коли приїхали за нею синові товариші, льотчики з частини! Розповідала потім, що бачила тільки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося від її сина на дев’яносто третьому його вильоті… Дев’яносто два було щасливих, а з дев’яносто третього — цинковий ящик запечатаний… Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не війна, бо нещасливі випадки — це тільки випадки, всюди вони можуть бути, а скільки їх, соколів, ціле літо шугає під самим небом, і навіть взимку чуєш їхній гуркіт десь за хмарами, там, де вічно світить сонце!

Сьогодні за сином ще до схід сонця заїжджали льотчики з полігона, всі в офіцерських чинах, один, командир, навіть сивуватий уже, з майорськими зірками в погонах, а проте всі між собою як рівні, як брати — жартують, сміються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок…

Вона, мати, сказала їм:

— Не вгадаєш, хто між вами й старший.

— В небі, мамашо, всі ми рівні, — всміхнувся їхній командир. — Хоч скільки в літаку нас є, а крила одні на всіх.

Вони поспішали, випили нашвидкуруч по склянці молока, сказали — на снідання будуть…

Погляд материн раз у раз звертається туди, в бік полігона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввійшов у нього своїм гуркотом, загадковістю, суворим розпорядком… Син усе жартує, каже, що приїхав з товаришами із своєї частини викликати тутешніх, полігонних, на соцзмагання. Жартує він чи, може, й справді по такому ділу прибув — матір це мало обходить, а ось коли його той полігон відпустить…