Старшокласники, хлопці й дівчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. І, звісно, це ж була чистісінька випадковість, що Тоня з Віталиком женуть один рядок, дівчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Після вчорашнього вони ніби сердились одне на одного і працювали мовчки, хлопець підіймав кущ з усім його листям, з усіма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком і стануть повними гронами, а Тоня підв’язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в неї повні, смагляві, тугі. І грона груденят крізь листя виноградне так уже по-дівочому пругко до нього випинаються. Смаглі губи і в нього, і в неї — жарко. І враз дівчина усміхнулась йому якось особливо, незвичайно.
— Чого тебе вчора в кіно не було?
— А я був… коло кіно.
— Чому ж я тебе не бачила?
— А я тебе бачив. Як із сержантами викаблучувалась.
— Я в кіно не пішла.
— Чого?
— А так, перехотілось. В останню мить передумала.
Це багато чого сказало. І вона бачила, яку радість цими словами принесла йому, як він ожив, посвітлішав одразу.
Тоня вже й кущ підв’язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далі з місця, зорила крізь кущ на Віталія так, ніби шкодувала, що вони розділені кущем.
— Признайся, Віталику… То ти мені писав листа?
— Якого листа?
— Азбукою Морзе.
— Я тобі ще й ієрогліфами напишу…
Вона засміялась, і рука її, ніби ненароком, як учора біля бідона, торкнулась його пальців між листям куща. Руки їхні зблизились між листям, злилися в нервовогарячому потискові і стискалися все міцніше. Жарко, паморочливо йому стало. А очі її, напливаючи, сяяли вже близько, ошаліло, волого… І хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, і обличчя мав обвітрене, худе і в плямах, схожих на солонці, і хоч губи його теж були сухі й шорсткі, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губів. Так і прикипіла до них!
Потім сама й відштовхнула його, зшаленіло озирнулася по винограднику: чи ніхто ж не бачив?
І, залита шарким рум’янцем, перемайнула до іншого куща, вхопила той кущ і не знала, що з ним робити, крутила, вертіла в руках, і Віталій аж насилу догадався, що його треба підв’язувати, і вони мовчки, невміло-щасливо взялися знов працювати, брали в обійми, підв’язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестів до них листям та вився пагінням.
III
ЧЕРВОНА ТОРПЕДА
Неподалік Горпищенкової кошари, на сув’язі звивистих степових доріг, стоїть чабанський колодязь; здалеку червоніє на ньому цебро дивної конічної форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвності, серед величавої одноманітності степових просторів.
Після кожної війни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзі обв’язуються вірьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистів, і спускаються у вогку колодязну глибінь, щоб вибирати звідти різну нечисть, мул, залізяччя… Цілу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь від колодязя. Після першої війни витягували з колодязя одне залізяччя, після другої інше, а після третьої… «Та хай вона щезне, — думає Горпищенко-чабан, працюючи біля колодязя, — хай краще ніхто її не побачить, бо після неї, мабуть, і чистити було б нічого, всі колодязі в світі повигоряли б…»
З самого рання трудяться вони удвох з Корнієм, замінюють трос, що його вдалося нарешті видобути в директора, примуцьовують до нього оте своє незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морської торпеди. Далеко видніє воно в степ, квіткою жевріє, мимоволі зупиняючи на собі око подорожнього, і коли на Центральній розказують якомусь новому чоловікові, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть:
— Отам, де колодязь з червоною торпедою.
Ціле літо ллється з цієї торпеди вода у ринву, і чабани п’ють із цієї торпеди, ще й проїжджий який-небудь — чи то буде механік з автолітучки, чи агроном, чи зоотехнік, що роз’їжджає по степу своєю бідаркою, — буває, спеціально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справді смачна, солодка, не відгонить, як в інших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку її просто не відіп’єшся. Протягом дня смаглі вуста, чоловічі й жіночі, припадають до цієї торпеди, важке цебро на сталевому тросі раз у раз опускається в тіняву, прохолодну глибину колодязя, черпає й черпає з нього свіжу джерельну воду. І що більше її вичерпують, то вона, здається, ще чистішою й холоднішою стає, — аж зуби від неї ломить.
А чабан Горпищенко тільки радіє в душі, дивлячись, як люди смакують його водою, бо її ніскільки не меншає від того, що все літо беруть і беруть. Після останньої війни він таки попогрів тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тільки від воєнного бруду вичистив, як пішли чорні бурі — довелось ще чистити й після них, бо вони йдуть такі тут, що тисячі тонн пилюки в повітрі висить, ставки замулює, посадки замітає до самих вершечків, а з хат, буває, дахи зриває — летять, як аероплани… Намете, нагорне і в колодязь, не один день потім мине, доки цебро за цебром витягаєш, вибереш весь той намул і знову піде вода, як сльоза.